Олександр Савченко із Зеленогірського, нині студент другого курсу біологічного факультету Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, має тверду життєву позицію. Найбільше його бажання, аби Україна твердо розправила плечі й її громадяни були упевнені у своєму майбутньому. Про це наша розмова з ним.
– Олександре, Ви у минулому золотий медаліст, активний учасник і переможець МАН, одержуєте підвищену стипендію, як вписуєтеся у молодіжне середовище вузу?
– Мої організаторські здібності знадобились і тут, я староста гуртожитку, староста групи з вивчення іноземної (німецької) мови. Як переможець МАН, був зарахований на бюджет, і відразу ж пішов до культмасового сектору. І вже до Дня студента був ведучим на концерті. Коли ж провадився День факультету, декан вручив мені грамоту «Талант року».
До навчання ставлюсь серйозно, хоча мої ровесники у групі та й гуртожитку досить часто прозоро натякають, навіщо мені так «надриватись», адже є цікавіші розваги у нічних клубах, на вечірках. Я на них не серджусь, просто на все маю свою думку. Мої однолітки надають перевагу розвагам біля комп’ютера, у мережі інтернет. А мені цікаво, що пише з того чи іншого приводу преса. Ще будучи школярем, приходив на балкон у Будинок культури послухати кандидатів у депутати Верховної Ради, зокрема С.Р. Гриневецького. Не секрет, що усе населення настільки політизувалось, що жити без політики просто не може, мабуть, тому й мене це не минуло. А ще люблю слухати, як одесити дають оцінку роботі уряду та Президента. Дивуюсь, чому ніхто не чує думок простого люду?
Часто буваю на виставах у російському драматичному театрі. Постановку повісті М. Гоголя «Вій» дивився вже чотири рази.
– По закінченні вузу де плануєте працювати?
– Для себе давно вирішив – продовжу навчання в аспірантурі. Як аспірант, матиму кімнату, бо навряд чи зможу заробити на квартиру. Іноді цей поділ на дуже забезпечених і просто бідних засмучує, але тоді я намагаюся думати про інвалідів, знедолених, сиріт, їм ще важче, а вони тримаються і намагаються виживати у цьому світі.
– Одна з Ваших робіт у Малій Академії наук була присвячена краєзнавству, чому Ви її обрали?
– Тут, мабуть, був вплив бабусі, яка також займалася моїм вихованням, до речі, у її доробку було дуже багато вишивок. А ще вона прищепила мені любов до природи, яку я відтворюю у малюнках. Мене також завжди цікавило минуле і сьогодення рідного краю.
Нещодавно побував на недільному ринку у селі Ясеновому. Та це ж вражаюча картина! Численні підводи, якими правлять справжні українки, а на мішках, складених на підводах – чоловіки. Он поспішають за крамом жіночки у хусточках з кошиками. Їхня проста мова, жіночність зачаровують, як і гостинність. Зайдіть до будь-якої господи і ви переконаєтесь у тому! А ще я побачив, як там сонце сходить, і немає кращого у районі соснового бору. Ну де ще є такий чудовий край? От і подумалось, а чому б тут, на цьому ринку, не провести міжрайонний ярмарок, схожий на Сорочинський. І товару завезти людям побільше, і театралізовані вистави влаштувати з гоголівськими героями, я й сам би взяв у тому видовищі участь.
Часто буваю у міському саду в Одесі. Чого тут тільки не поспостерігаєш! Он пара літнього віку людей виписує плавні «па» у танці, й справді захоплююче видовище. Можете побачити й одиноких танцівників, мабуть, у молодості були серед лідерів у своєму колі. А послухайте, про що говорять, зібравшись у гурт, пенсіонери: про політику, ціни, спорт. Видадуть вам усю правду про керманичів, пригадають, як жили раніше, скільки коштував буханець хліба і т.д. Я стою і слухаю, занотовую у пам’яті, мабуть, для власного музею збираю дані про день сьогоднішній.
Не хотілося б, щоб культура наша з славними традиціями була відтіснена барами та ресторанами. Кожному, як кажуть, своє місце. Коли на посаду селищного голови балотувався Михайло Чорний, він обіцяв людям «золоті» гори, але переоцінив свої можливості і перше, де почав скорочувати витрати, це на культуру. Мені дуже боляче, бо наш Будинок культури, його колектив – один з кращих у районі, то хіба можна допустити, щоб цей вогник культури згас?! Я запитав у голови, чому він це робить і почув у відповідь, що культура себе не окуповує. Але якщо так мислити, то можна втратити покоління, не давши йому можливості долучитися до джерел народної творчості. Хіба ми ще мало втратили у перехідний період від соціалізму до капіталізму? І не все ж можна вимірювати у грошах. Культурне надбання українського народу безцінне. Пам’ятаймо про те і цінуймо його!
Дуже вже хочеться, щоб жили ми краще, щоб закони для всіх були однаковими, щоб здібна молодь могла пробити собі дорогу, щоб не їхали наші співвітчизники за кордон у пошуках роботи, щоб не руйнувались родини. Україна ж у нас одна, почуйте нас, керманичі!
