ДОКИ ПАМ’ЯТЬ ПРО НИХ ЖИВА
Історико-краєзнавча експедиція Одеського обласного центру української культури під керівництвом директора Наталі Гончарової побувала у найбільш постраждалих від Голодомору північних районах області. Було зібрано великий матеріал для створення документального фільму про жахливу трагедію, яку пережив наш народ у 1932-1933 роках минулого століття. Членам експедиції довелося подолати чимало сотень кілометрів, щоб зустрітися з старожилами і зафіксувати їхні спогади на відеокамеру, закарбувати назавжди для нащадків ті страшні події, коли не залишилося жодного села, де б не «пройшлася» невблаганна голодна смерть. Після її жахливих жнив з’явилося безліч братських могил, а у серцях тих, хто дивом залишився жити, ще й досі ятряться рани від нелюдських страждань, від втрат рідних і близьких, від гірких спогадів про пережите....
У селі Будеяк Кодимського району порожніх хат було більше, ніж заселених. Люди ходили, мов примари. Їсти нічого не було, бо запопадливі активісти “вимели” усі закутки до зернини. “Працювала” бригада на чолі з головою сільради, який штурмував у 1917 році Зимовий палац, з міліціонером та двома комсомольцями. Вони вимагали у селян добровільно віддати мішки з зерном. Коли ті відмовлялися, комсомольці металевими ломами ламали груби та печі, проколювати долівки у хатах та перекопували подвір’я. Старожили згадують, що масовий голод почався навесні 1933 року. Як не дивно, першими померли від нього комсомольці, які входили до складу змовлення бригад. Мабуть, вони не думали, що їм теж потрібно щось їсти. Невдовзі зник з села міліціонер. Голова сільради, який сховав трохи зерна, лишився живий. Вижили також багато з тих, хто здогадався сховати по кілька мішків хліба у лісі. Але багато будеївців померли у страшних муках. Вони навічно упокоїлися на двох сільських кладовищах. В пам’ять про безневинно загиблих на одному з них коштом громади було встановлено Пам’ятний знак.
В місті Кодимі місцем зустрічі з очевидцями став історико-краєзнавчий музей. У виставковій залі, де розмістилася експозиція про Голодомор, зі сльозами на очах розповідали про пережите 85-річна Марія Олексіївна Драгомерецька з с. Серби, 91-річний Микола Васильович Москалюк з с. Баштанка, кодимчани – 85-річна Марія Прокопівна Стародубцева і 87-річний Павло Федорович Нігрескул. Ветерани й досі пам’ятають усі жахи голодної смерті та самопожертву батьків, які останній окраєць хліба, останні зернини віддавали дітям, щоб лише не бачити їхніх мук. А ще перед їхніми очима стоять вози з померлими, які регулярно курсували вулицями, а скрип їхніх коліс затихав лише на кладовищі....
Жителі села Писарівки Любов Леонідівна і Ольга Петрівна Городиські та Марія Григорівна Воронюк розповіли, що в людей забирали все до крихти і звозили на подвір’я Писарівського спиртзаводу. Село і вся округа були заручниками цього підприємства, адже виробництво за будь-яких причин не повинно було зупинитися і не залишитися без сировини. Тому активісти ретельно “підчищали” кожен двір, не залишаючи людям жодного шансу вижити. Забирали навіть квасолю, а також не гребували іншим майном.
З надією на порятунок голодний люд бродив навколо заводу. А там височіли величезні купи зерна.
Сьогодні завод з виробництва спирту і горілчаних виробів працює, як і раніше. Це підприємство дає добру сотню робочих місць та чималі відрахунки до місцевого бюджету.
У селі Івашкові з членами експедиції своїми спогадами ділилася 88-річна Горпина Семенівна Олійник:
– Хліб забирали, щоб змусити людей записуватися до колгоспу. Людям, які ще могли ходити на роботу, варили зранку баланду, а ввечері вже не було чим душу закропити. Мій батько і шестирічний братик померли від голоду. Багато сільчан їздили в Галичину, щоб виміняти хліба.
84-річна Емілія Іллівна Побережна додала, що в селі траплялися випадки людоїдства. Одного разу нормовички помітили, що мати з дочкою у порівнянні з ними, немічними, мали добрий вигляд і чомусь їли окремо. Їх стали підозрювати, а якось викрали торбинку з їхнім харчем і побачили у вареві нігтики. Потім міліція знайшла на їхньому подвір’ї аж 12 людських голів. Дев’ятирічна Міла і сама мало не стала жертвою канібалів. Якось її заманили у чужу хату, але дівчинка дивом врятувалася....
У Балтському районі маршрут експедиційного мікроавтобуса спершу проліг до мальовничого села Оленівки. Очевидиця Голодомору Василина Петрівна Терентьєва повідала про ті страшні часи:
– Мені було дев’ять років, коли від голоду стало помирати все більше і більше людей. Пам’ятаю, що небіжчиків чомусь везли ховати на драбині. З кожним днем їжі, яку вдалося вберегти від місцевих нишпорок, ставало все менше. Батьки лише новонародженому братикові давала квача (хліб замотували у клапоть чистого полотна), а нам доводилося їсти мох з дубів, млинці з бур’янів та пастися у зарослях кропу. І скажу вам відверто, що голод страшніший за війну!
“Життя – це хліб, а його не було”, – таку фразу часто повторювала під час нашої розмови жителька села Гольми Мотря Андріївна Левицька, 1921 року народження. Її чіпка пам’ять до дрібниць закарбувала події тих часів:
– Прийшов у сільраду наказ вибрати з місцевих жителів чотирьох чоловіків, щоб створити бригаду і забирати у людей хліб, виконувати план по хлібозаготівлі. Люди почали ховати лантухи з пшеницею. Багатьом з них вдалося добре сховати своє добро, і це врятувало цілі родини від вимирання. Наша хата стояла неподалік колгоспної комори, і я ночами, зробивши дірочку у стіні, “точила” пшоно. Таким чином допомагала своїм рідним рятуватися від голоду.
Але невблаганна смерть щоденно “ходила” від хати до хати, а услід за нею один чоловік збирав померлих і ще ледь живих. Трупи складав на воза, а потім ховав у великій могилі. Взимку, коли голодний морок навис над селом, почали зникати люди. Невдовзі були арештовані дві жінки, яких застали за страшним заняттям – вони обсмалювали у печі людську голову, а у двох казанах варили м’ясо. Більше ніхто їх не бачив....
Пухлі від голоду селяни лежали у своїх хатах в очікуванні весни. Коли зазеленіло, почали варити кропиву, в багатьох “приключилася” водянка, то вони в муках повмирали. Потім поспіли колоски, але за них карали в’язницею. І лише з новим врожаєм голод відступив.
До села Волового ми потрапили досить пізно, проте господар – 88-річний Степан Федорович Волоткевич – очікував нашу делегацію за щедро накритим столом. Сказав, що все його життя наповнене болем страшного голоду і з того часу вважає святим обов’язком нагодувати гостя.
– У мого батька було 12 дітей, – розпочав свою сумну розповідь сивочолий, але молодцюватий ветеран.– Велика родина харчувалася здебільшого гнилою картоплею або лушпинням з неї. На пухлих від голоду ногах ходили у ліс, де під листям шукали жолуді. Вирощений на власному городі буряк міняли в колгоспі на зерно, а ще старший брат з Білорусії допомагав. Таким чином врятуватися вдалося всім. Хто був при владі, також жили непогано, а чимало людей вимерло, бо в них усе позабирали.
Згадав ветеран і роки війни, поневіряння у німецькому полоні. Але він вижив і піхотинцем дійшов до Берліна, а коли у 1946 році повернувся додому – знову застав голод. Правда, не такий страшний, як у 1933-му.
Ананьївський район – ще одна гірка сторінка спогадів про Голодомор.
Згадує жителька села Кохівка Наталя Євдокимівна Самарська, 1927 р.н. :
– Сільська “трійка” «розкуркулювала» всіх, з хат забирали не лише зерно та їжу, а все, що подобалося. Люди з голоду падали, мов снопи, прямо на вулиці, де їх підбирали і ховали, мов худобу, у довгих ямах.
Навесні 1933 року жито вродило, але моя бабця казала:” Хліба добрі, але вони “дивляться” на елеватор!” Якось вона пішла на власний наділ і вирвала кілька колосків. Дорогою додому її спіймали і запроторили до в’язниці, де вона, бідолашна, і померла. З усієї рідні я залишилася одна завдяки листям з вишні та матаржаникам з бур’янів.
Ніна Іванівна Мухіна, 1927 р.н. (с. Кохівка):
– Бажаю, щоб мої діти, онуки і навіть їхні вороги на зазнали того лиха, яке довелося мені пережити. Я досі пам’ятаю величезні котли, в яких дітям у яслах варили якусь їжу, але хліба не давали. Працюючому батькові перепадало шматочок макухи, ми, давлячись, гризли його, запиваючи водою. Також в раціон входили цвіт акації та лобода. Пам’ятаю, що якусь траву батьки мені з молодшим братом не дозволяли їсти, бо від неї багато людей повмирало. Не пережили голод і два моїх брати. Добре жилося сільським “активістам”, котрі забирали разом з їжею і спиртне. Люди вмирали, а вони гуляли собі...
Жителька села Шимкового Марія Терентіївна Клендюхова (84 роки):
– Дванадцять душ з шпичками нишпорили селом, розривали навіть подушки і забирали все до крихти. Страшно було залишатися без хліба. За час Голодомору близько ста невдоволених селян “чорний воронок” відвіз у райцентр. З них лише чоловік десять повернулися додому з сибірської каторги.
Ми їли дохлих коней та мерзлу гнилу картоплю, яку вигрібали з колгоспного кагата. Батько працював прибиральником в одній з ананьївських шкіл, і кухарі давали йому трохи їжі. Так з братом і врятувалася.
У Савранському районі вшануванням пам’яті жертв Голодомору вже давно і не один рік переймається 82-річна Лідія Сергіївна Григорук. Свого часу разом з чоловіком Михайлом вони дослідили 9 братських могил в селі Полянецькому, де було поховано 733 особи, записали спогади і встановили три хрести. Вона переконана, що настала пора сказати правду. Уродженка села Плоского Ананьївського району, в очі якої не раз заглядала голодна смерть, Лідія Сергіївна розповідає:
– Мого діда, заможного селянина, розкуркулили і забрали все майно, а також всі хати, що він побудував для своїх 5 дітей. В голодівку дідусь з бабусею померли, мій батько власноруч їх поховав. Звичайно, їсти не було що, тому батько на світанку квапився на роботу, де працюючих колгоспників трішки підгодовували, а мене забирали в ясла. Чітко пам’ятаю, що живих дітей чомусь возили на підводі разом з мертвими. Одного разу мене посадили поміж мерців, а поверх них лежала молода дівчина у вінку....
83-річний житель Саврані Яків Васильович Морозюк розповів:
– Багато горя принесли людям свої ж односельчани, які були уповноважені владою займатися зернозаготівлею. Маючи владу над простими смертними, вони, користуючись службовим становищем, безкарно всіх грабували. Бригадиром у них був батьків шурин (материн рідний брат), але поблажки родичам не було. Якось непрохані гості прийшли до нашої хати і побачили нечищену кукурудзу, то сіли на лави, почистили її і забрали. Бувало, у когось кожуха заберуть або ще щось цінне, то продавали і пропивали.
Очевидець згадував, що голод був нестерпний, їсти хотілося кожної хвилини, але в коморі було порожньо. Щоб врятувати родину, батько ходив на річку Південний Буг, ловив раків. Невдовзі почало колоситися жито, але споживання недозрілих колосків призводило лише до нагальної смерті...
Декілька експедиційних днів залишилися позаду, але спогади очевидців трагедії й досі навіюють щемливий сум. За короткий час перед очима разом зі спогадами лише небагатьох свідків пройшла найстрашніша трагедія нашого народу – Голодомор.
Юрій ФЕДОРЧУК, власкор «Одеських вістей», Кодима – Балта – Ананьїв – Саврань
