Щоразу, коли настає професійне свято тих, кому довірено Батьківщину захищати, ми неодмінно розмірковуємо і про те, у якому стані перебувають наші Збройні сили, про їхню боєздатність, авторитет у суспільстві і, звичайно ж, про їхнє майбутнє. А воно закладається не лише у високих штабах, на випробувальних майданчиках та полігонах, а й у військових навчальних закладах, де, як кажуть, підростає нова зміна офіцерських кадрів. Пам'ятаючи про це, я вирішив напередодні Дня Збройних сил України побувати в Одеському ліцеї із посиленою військово-фізичною підготовкою. Його начальник полковник запасу Володимир Олексійович Додул разом зі своїм заступником з виховної роботи полковником запасу Євгеном Леонідовичем Шмаковим погодилися на зустріч у будь-який, зручний для редакції, час.
І от я, ніби доскіпливий старшина, оглядаю навчальні класи, кімнати для відпочинку та умивання, їдальню... Заступник начальника ліцею з навчальної роботи полковник запасу Євген Миколайович Перевозний задоволено посміхається, коли я, маючи за плечима 35 років армійської служби і знаючи ціну підтримки належного статутного порядку, задоволено кажу:
– У вас тут порядок, як у доброї хатньої господині.
Він, посміхаючись, відповідає:
– А як же інакше. У нас зазвичай так.
Цієї миті днювальний подав команду на перерву. І ліцеїсти, які вивчали алгебру, геометрію, фізику, інформатику, хімію та інші предмети, заплановані на цей день навчальним планом, гучною юрбою попрямували на другий сніданок, щоб підкріпитися булочкою та фруктовим соком...
Коли ми бачимо ліцеїстів у строю, в камуфляжній формі, налаштованими на виконання єдиної для усіх команди, то вони здаються нам усі на одне лице. А насправді вони, ці, по суті, ще хлопчики, різні й за особистими якостями, і за бажаннями, і за самооцінками. Це підтвердило і анкетування, яке я провів у декількох взводах. Було роздано сорок анкет (якщо врахувати, що на держзамовленні навчається 150 ліцеїстів, то така кількість анкетованих дає достатнє підґрунтя для певного аналізу) із десятьма запитаннями. Відповіді не були одноманітними, але більшість з них поєднував загальний значеннєвий зміст. Наприклад, на запитання: "Що привело тебе до ліцею?" більшість респондентів відповідали так: "Іду стежкою батька", "Моє бажання стати офіцером", "Захотів на собі випробувати військове життя", "Прагнення навчатися у військовому закладі". А один із ліцеїстів написав в анкеті: "Я хотів виправити свою поведінку і стати нормальною людиною". Другий: "Бажання самовиховання і (що цікаво) можливість присутності на усіх уроках". Так сталося, що саме в останній анкеті було дано, на мій погляд, глибоку, із відтінком оригінальності, відповідь: "Бажання стати людиною, по якій помітно, що вона навчається в ОдВЛ".
Багато спільного було й у відповідях на запитання: "Ким ти бачиш себе у майбутньому?" Лише два ліцеїсти хочуть стати міліціонерами, два – підприємцями, по одному – слідчим, моряком, льотчиком-випробувачем, студентом Київського політеху, мільйонером, а решта – офіцерами ЗСУ, причому один – неодмінно генералом. Чому вийшов такий "розклад?" Тому, що у переважної більшості хлопців прадіди, діди, батьки, брати й навіть матері служили і служать в армії. В одного із анкетованих (я не зобов'язував називати прізвища) прадід свого часу закінчив Одеський кадетський корпус, заснований у 1899 р., спадкоємцем якого через 100 років і став Одеський ліцей із посиленою військово-фізичною підготовкою, створений відповідно до Указу Президента України від 11 травня 1999 р., до якого приймаються діти віком 15-16 років (після закінчення 9-го класу). Їх навчають досвідчені командири, доктор наук, три кандидати наук, викладачі – фахівці вищої категорії. Запрошуються і викладачі вузів Одеси. Ліцей вже закінчило 320 вихованців. З них 202 юнаки навчаються у 17 вищих навчальних закладах силових структур, а 104 – у цивільних вузах. Вони й там залишаються вірними девізу ОдВЛ: "Мета. Навчання. Батьківщина".
На запитання про те, як ставляться колишні товариші по школі до рішення вступити до ліцею, лише один анкетований відповів: "Вони мене не розуміють". Інші: "схвалюють", "заздрять", "поважають", "люблять зі мною спілкуватися" тощо. Висновок напрошується мимоволі – добре ставлення до людини у погонах в суспільстві залишилося.
Респондентам було запропоновано внести свої доповнення до навчального плану. На першому місці – етика, на другому – правознавство і на третьому... бальні танці. Названо музику, малювання. Отже, не черствіють душі хлопців у формі ліцеїстів, тягнуться до мистецтва.
Висловили анкетовані й своє ставлення до харчування (нікуди не дінешся – шлях до серця солдата лежить через шлунок). Оцінювали його за п'ятибальною системою. Загальний показник вийшов трохи вищим трьох балів. То ж Одеській міськраді є про що подбати.
Попросили ми військових ліцеїстів оцінити за цією ж системою і стан справ на сьогодні у їхній альма-матер і в Збройних силах України. Оцінки були різними. А загальний бал для ліцею наблизився до "четвірки", а для ЗСУ – до "трійки" із двома десятими.
Гадаю, читачам буде цікаво довідатися, як наші, одеські, "кадети" оцінили дуже розрекламований телесеріал "Кадети". Я, зізнаюся, очікував від хлопців піднесених відгуків, але дарма. Якщо узагальнити думку анкетованих, то воно зводиться до однієї із відповідей: "Дивився "Кадети". Там не усе так, як у житті, вигадка". А один респондент написав: "Терпіти не можу цю казку!" Що стосується оцінок, то "Кадетам" виставлено одна "п'ятірку" за артистизм, одну – за сюжет і одразу "двійку" за зміст. Шість "четвірок" виставлено артистам із припискою, що "це придумано", а інші – "трійки" із чотирма "двійками". І ця "статистика" підтверджує, що ліцеїсти – не однорідна юрба у камуфляжній формі, а особистості, які по-своєму, індивідуально сприймають та оцінюють усе, що оточує їх та впливає на них. Підтвердити це хотілося б і деякими відповідями на запитання: "Твій девіз. Улюблений вислів!"
"Повір у Силу і Сила буде з тобою". "Я – не як усі! Усе або нічого!". "Я живу і в житті радість знаходжу". "Усе можна пережити, але не усе можна забути". "Шануй, насамперед сам і будеш шанований іншими".
Коли я прочитав "Бойові листки", вивішені у навчальному корпусі, то потішився тим, що ліцеїсти дружать із гумором. Вони охрестили днювального сплячою красунею, обід – битвою за виживання, стройовий плац – долиною смерті, ліцеїста, який перебуває у звільненні, – зниклим безвісти. А канікули для них – 9 днів для того, щоб вразити світ.
Життєрадісність, бажання хлопців "погуморити" проявилися і у відповідях на анкету. Один ліцеїст вважає улюбленим вираз: "Не ми такі, життя таке". Другий: "Не бійся, я фартовий", третій: "Я сам з вусами". А один, "надміру гуморний", написав: "Не хачу учится, а хачу женица". За таким жартом буває й гірка правда: від 20 до 30 чоловік відраховують із ліцею через неуспішність, недисциплінованість та слабкий дух – вони вирішили піти за власним бажанням. Залишаються ті, хто вірить у себе, у свої сили, у правильність обраного шляху. Такі, як Артур Яцевич – гордість ОдВЛ, чемпіон України з тайського боксу, Валерій Скуртул, який відзначився на Всеросійській олімпіаді з фізики імені професора А.С. Попова, та багато інших.
Коли цей матеріал готувався до друку, до редакції надійшов лист від начальника гвардійського, ордена Червоної Зірки факультету військової підготовки імені ВРУ Національного техуніверситету "Харківський політехнічний інститут" полковника О.В. Серпухова, у якому він дякує за відмінне навчання майбутніх офіцерів Ігоря Глущенка із села Жеребкового Ананьївського району, Олександра Михайлова із села Виноградівки Болградського району і особливо – другокурсника Михайла Шатайла із села Білиного Балтського району. На запитання про те, чому він обрав професію військовика, відповідає:
– Я закінчив Одеський військовий ліцей і вважаю, що це професія для справжніх чоловіків.
Полковник Серпухов дякує батькові Михайла, Сергію Івановичу, та матері, Світлані Василівні, за виховання сина. І ОдВЛ за його чудового вихованця.
Знайомлячись із ліцеїстами, із листами подібного роду, мимоволі утверджуєшся у вірі, що у наших Збройних сил, які переживають сьогодні непростий час, є майбутнє. І його, у загальній когорті вихователів готують люди, віддані девізу: "Мета. Навчання. Батьківщина". Цілком закономірно, що усі анкетовані, за винятком двох, назвали командирів та викладачів, з яких вони хотіли б брати приклад. Серед них полковники запасу Володимир Додул, Євген Шмаков, Євген Перевозний, підполковник Петро Корнак, майори Ігор Руденко, Ігор Шпрот. А в двох анкетах була ідентична відповідь: "У нас усі гарні, поганих немає!" І це свідчить багато про що.
