Країна Рад, як ми пам’ятаємо, була найбільш читаючою країною у світі. Читали скрізь: вдома, у парку, у читальній залі і у метро. Книжкові полиці крамниць ломилися від великої кількості книжок. А черги на передплатні видання були величезні. Виручали букіністичні крамниці, яких було чимало, зокрема і в Одесі. Сьогодні їх кількість зменшилася, зате з’явилися стихійні книжкові базари, де подовгу юрмляться книголюби. Чи завжди вони знаходять те, що шукають, чому віддають перевагу – класиці чи сучасним авторам? І як вплинули на читацький вибір електронні ЗМІ, інтернет? Найкраще про це знають, звичайно ж, самі продавці, для яких книжки – не просто бізнес, спосіб заробляти гроші, але і хобі. З одним з них ми і розмовляємо.
– Скажіть, Олексію В’ячеславовичу, що змушує Вас за будь-якої погоди, і в спеку, і в холод, стояти тут під відкритим небом і продавати книжки?
– Насамперед, я сам люблю книжку. У дитинстві багато читав. Так мене привчили. Згодом вступив до МГУ, на істфак. Закінчив аспірантуру, став доктором історичних наук. Але коли занедужала мати, довелося повернутися до Одеси. До речі, батько мій, В’ячеслав Нещеретний, відомий оперний співак. З роботою у мене почалися складнощі, а тут перебудова, розвал Союзу, і мені взагалі важко було влаштуватися за фахом. От і освоїв «книжкову ниву». Вже дванадцять років продаю книжки як свої, так і придбані у людей.
– А як місцева влада ставиться до такої торгівлі, не ганяють?
– По-різному. Ми організували товариство книголюбів, платимо ринковий збір. До того ж наші послуги затребувані, у крамницях не завжди знайдеш те, що потрібно. Та й ціни інші... Адже іноді читач шукає те, що вже не зустрінеш на книжковому прилавку. Наприклад, роботи В.І. Леніна. Або рідкісні спеціальні видання, які раніше пропонувала «Технічна книга». Тепер її скасували, а жаль... Зате все більше друкують детективів, фантастику. Те ж саме можна сказати про рідкісні, букіністичні видання, які для декого мають величезний інтерес. Такі аматори, слава Богу, не перевелися, і вони витрачають чимало сил і часу, щоб купити потрібну книжку. Шукають, переважно, ось на таких стихійних ринках. Але безперечно телевізор, інтернет зробили свою справу, і справжніх книголюбів стає все менше.
– Чи є попит на шкільні підручники, навчальні посібники?
– Так, є. Але раніше, як відомо, була чітка програма, а сьогодні щороку – нововведення. І встежити за ними важко навіть педагогам, не кажучи вже про учнів. Це читати, а це не читати... Можна лише поспівчувати... Дехто підходить, збірники тестів запитує. Теж, на мій погляд, невдалий експеримент, адже краще екзаменатора ніхто знання не визначить, жоден комп’ютер. А от на розвиток дітей це вплине, вони менше почнуть читати, вникати у глибину опитування. Та й навіщо, якщо можна обмежитися поверховими відповідями.
–У такому жвавому місці, мабуть, різне доводилося бачити...
– Так, бувало всіляке. На початку дев’яностих вокзал окупували «наперсточники». Пам’ятаю, одна жінка програла їм величезну суму. Через годину з’явилися два кавказці з автоматом, мовляв, скажи дорогий, куди ці «лохотронщики» втекли... Ще був випадок – у пенсіонера підліток вирвав з рук пенсію, я, звичайно, його наздогнав, повернув гроші старому. Бувало, книжки крали, але на щастя, у мене це траплялося рідко. У кожної книжки своя доля. Є книжки одноденки, а є ті, що переходять з покоління у покоління. Так і людину можна визначити по книжках, які вона читає. Нерідко навіть за зовнішнім виглядом можна вгадати його інтерес.
– Не шкодуєте, що один раз прийшли сюди, так і залишилися?
– Ні. Хоча, звичайно, такої мети перед собою не ставив. Просто тяжко захворіла мама, і потрібні були гроші. Приніс кілька книжок продати – продав, потім ще, так і втягнувся. Але це не такий легкий хліб, як здається. Потрібно мати терпіння, бути поблажливим, уважним. Звичайно, просто так люди тут не стоять, заробіток теж має значення. Я, наприклад, маю, на місяць 2 – 3 тисячі гривень, що у наш кризовий час не так і погано. Та й читачів менше не стало, незважаючи на кризу, вони тягнуться до читання. Як кажуть, гинуть царства, а книжки живуть!
