Політологи стверджують: Віктор Янукович є вірогідним переможцем другого туру президентських виборів, якщо його опонентом буде Юлія Тимошенко. Бо доки він стоїчно терпів опозиційну бездіяльність, Юлія Володимирівна героїчно боролася із Віктором Ющенком, економічною кризою та наслідками власної боротьби. Ющенка вона перемогла, але кризу та саму себе поки що ні. І результати її прем’єрства настільки невтішні, що в Партії регіонів закрадаються сумніви: а чи зможе вона стати гідним конкурентом-масовкою для тріумфальної перемоги Віктора Януковича? Якщо не вона, то хто? Звісно, політичний вундеркінд Арсеній Яценюк. «Мене пішли, та я повернусь, але не сюди», – прорік він колись, прощаючись із посадою Голови Верховної Ради. І він повертається: стильно, як і його англійська вимова, безапеляційно, як його лексика. Арсеній Яценюк проти Віктора Януковича. Саме ця перспектива, залізна, мов арсенал, і крута, мов арена, засмучує регіоналів. Деякі політики переконують: Яценюк – це «бульбашка», надута оманливими цифрами. Але виборці про це не знають. Яценюк – інший. І цього їм досить. І ця невибагливість і невтаємниченість електорату насторожує і регіоналів, і БЮТівців. Критерій «іншості» працює проти них. І навіть, якщо опонентом Януковича стане не Яценюк, а, приміром, Анатолій Гриценко чи Сергій Тігіпко – то вони теж інші.
Тимошенко зустрілася зі здоровим глуздом, але не розпрощалася з авантюризмом. Вона, нарешті, усвідомила, що її економічні викрутаси довели країну до зубожіння. (Добре, що бодай усвідомила.) Звісно, відповідальність за тридцятивідсотковий спад економіки лежить не лише на ній. Провина також на панові Стельмахові, який зруйнував банківську систему. Нині Ющенко, Тимошенко та Стельмах, мов перед золотою рибкою, запобігають перед Міжнародним банком: «Розумієте, панове, – клянчать наші керманичі, – перший транш банкіри вкрали, а діру в держбюджеті латати нема чим, то нам би ще пару мільярдиків, на дрібні витрати: не для себе просимо, для пенсіонерів» – і посміхаються так ніяково, сором’язливо…
Ідея скасування прямих виборів – це авантюра. Майдани вже не скандуватимуть: «Юля!». Але, якщо двері зачинені, завше можна влізти у вікно – запровадити обрання Президента в парламенті. Цікаво було б послухати ці торги між регіоналами та БЮТівцями про розподіл посад. Де ти, де ти, дрібний, мов мишка, але мужній, мов дворовий кіт, майор Мельниченко?! Прийди, проповзи на пузі партійними коридорами, тримаючи в длані цифровий диктофон! Просвіти глуху громадськість! Бо ж цікаво дізнатися. Та варіантів небагато. Перший, Тимошенко – Президент по парних днях, Янукович – по непарних. Другий, хто Президент, хто Прем’єр – розсудить жереб, приміром, підкинута монета. Можна ще карти тягнути: хто витягне більшу, той і Президент. Можна цю посаду просто в «дурника» розіграти…
Річ у тім, панове, що суть справи зводиться не лише до того, хто і як стане Президентом, головне інше – як розподілятимуться повноваження між Президентом і Прем’єр-міністром. Якщо Президента все ж обиратиме Верховна Рада, то і повноваження його мають бути відповідні. Грубо кажучи, суто церемоніальні. А першою особою в країні має стати Прем’єр-міністр. І цією першою особою ладні стати і Янукович, і Тимошенко.
Однак поміркуймо, чи здатен цей парламент запровадити несуперечливу модель розподілу повноважень, а фактично – поділу влади? Ні, не здатен. Бо влада, за старою марксистською формулою, вважається легітимним правом на насилля. Тому, і створюючи моделі поділу влади, парламентарії більше думають за противаги, себто обмеження влади, аніж за її ефективність. Україна боїться влади. Бо влада на рівні архетипів ототожнюється з чоботом окупанта. Влада для бездержавного українця – це завжди ворог. Страшно, та цікаво. Страшно, та хочеться. Хочеться спробувати себе в ролі жандарма.
Яку модель поділу влади запропонують перемовці? Відповідь на це запитання покрите пітьмою, тією самою, що огортає й атмосферу їхніх перемовин, – із запахом затхлості, змовництва та цинізму. Покликали б бодай Перта Симоненка. Той має готові рецепти.
Згідно з політичною теорією, президентська та парламентська форма республіки рівноцінні. Жодна з них не вважається ліпшою. Справа в традиції. Тож і від лукавого всі сентенції, що, мовляв, запровадьмо парламентську республіку, бо саме така встановлена в ситій Німеччині й інших країнах.
Ще в 2006 році в Інституті стратегічних досліджень відбувся «круглий стіл» під назвою «Який Президент потрібен Україні?». Тоді філософ Микола Михальченко переконував: Україні потрібен сильний Президент. І зазначав, що первинно конституційні положення про повноваження Президента виписувалися за французьким зразком. Якщо так, то можна казати, що в Україні є власні традиції президентури. А якщо є традиції, то на них варто, принаймні, зважати.
Однак звернімося до іншого питання: який парламент обиратиме Президента? Чинний? Себто сформований за пропорційною системою? Себто сформований за примхами Віктора Януковича, Юлії Тимошенко, Віктора Ющенка, Володимира Литвина? Партійні лідери (в прямому сенсі) призначили народних депутатів. А нині Янукович і Тимошенко не від того, аби ті призначали Президента. Можливо, цей «призначений» призначеними парламентаріями Президент і влаштовуватиме Верховну Раду, та чи влаштує він Україну? Ні, не влаштує. А спровокує ненависть і нігілізм. Стане поштовхом для прориву до влади маргінальних політиканів на кшталт Тягнибока. Бо коли Тягнибок, чи ще хтось із його породи, вийде на майдан і спитає: люди, чия це влада? Ніхто не зможе відповісти: наша. Це влада кліки, що приватизувала державу й брутально перетворила демократію на цирк. І тоді Помаранчева революція здаватиметься верхом толерантності. Міркуючи абстрактно, звісно, можна перейти до парламентської республіки, скасувавши прямі президентські вибори. Але для цього потрібно, по-перше, змінити систему виборів до Верховної Ради, запровадивши відкриті списки, і по-друге, провести ці вибори. І лише за цих умов і парламент, і обраний у його стінах Президент будуть легітимними.
Нині явною є неминучість дострокових парламентських виборів. Володимир Литвин промовисто заперечує їхню доцільність. Варта уваги його заява, оприлюднена третього квітня на сайті Народної партії. Лейт-мотив: ведуться «приховані переговори щодо перерозподілу влади» шляхом конституційних змін. «Причому у такий спосіб, щоб поділити сфери впливу в економіці, політиці, владі, а відповідно й країну на основі, по суті, політичної змови й усунення народу від виборів Глави держави». Литвин апелює до громадськості. Громадськість – «картопельку садить».
Олег Зарубінський, виступаючи в прямому ефірі передачі «Свобода слова», завважив, що, згідно зі статтею 22 Основного Закону, жодні конституційні зміни не можуть відбуватися шляхом звуження прав і свобод громадян. А відтак, робить висновок народний депутат, і скасування прямих виборів є антиконституційним, адже громадяни втрачають право обирати.
Чи має рацію Олег Зарубінський? Гадаю, так. Однак, якщо Партія регіонів і БЮТ все ж домовляться про поділ «країни на основі політичної змови», то народний депутат матиме право оспорити цю змову в Конституційному суді. «Да здравствует Украинский суд, самый гуманный суд в мире!»
Хочеться сумніватися, що наші карбонарії все ж не наважаться продовжити термін роботи чинного парламенту ще на один термін, про що, не ймучи віри, повідомили чи на всі видання. Бо це – шлях до міжнародної ізоляції України та нової революції.
Якщо «змова» реалізується в усьому обсязі, з поділом економічних вотчин і державної влади, – колупаймо брук. Бо революція неминуча.
Якщо ж «змова» виллється тільки в конституційні зміни, то парламентські вибори потрібні за політичною логікою: влада має бути легітимною.
Якщо ж вони не поділять худе тіло неньки України, матимемо лише цнотливі квіточки політичної змови, й усе закінчиться водевільними інтригами, а громадян повідомлять, що їх таки люб’язно запросять на дільниці, то доля дострокових парламентських вибрів залежить од перемовин Партії регіонів і Віктора Ющенка. Одночасні вибори Президента та парламенту – це єдиний, але примарний, шанс Віктора Ющенка на пафосну поразку. Це також шанс для Партії регіонів здолати молодих і настирних неофітів. Але ціна цих шансів – розкол України. Але що таке єдність України у порівнянні із владою над нею!? Відповідь на це запитання дасть будь-який окупант. (Пригадаймо історію, починаючи з Андрусівського миру.)
Якщо Президентом буде обраний один із неофітів, вибори також не забаряться. Бо жоден із переможців не схоче повторити суїцидальний досвід Віктора Ющенка. Йому потрібна буде опора у Верховній Раді, принаймні для того, щоб цю Верховну Раду спустити трохи нижче. І тоді політологи майструватимуть нову партію влади. Бо яку політичну силу представляє Арсеній Яценюк? Я не знаю партії мажорів. Яку політичну силу представляє Сергій Тігіпко? Хтось пам’ятає, що таке Трудова Україна і з чим її їдять? Яку політичну силу представляє Анатолій Гриценко? Партія інтелектуалів ніколи не буває масовою.
