Рукотворна мала батьківщина

…І тепер, оглядаючись на піввіку, прожитих разом у рідному селищі Велика Михайлівка, вони вірять, що і життя було щедре до них. І дарувало те справжнє щастя, над яким не владарюють ні турботи, ні час. Так говорять Олексій Павлович і Олена Тимофіївна Чумаченки.

На старому знімку, де вони вперше були відображені як подружжя, – дві ясні усмішки, які і сьогодні освітлюють їхні обличчя. Дивлячись на супутницю життя Олексія Павловича, стає і без слів зрозуміло, що не помітити її було просто неможливо. Він дотепер зберігає враження від їхньої першої зустрічі: найяскравіше і безпомилкове, тому що серце не помиляється. І із задоволенням згадує, як замилувався і не міг відвести очей від молоденької медсестри з дитячого відділення.

Олена Тимофіївна – Оленка стояла тоді у своєму білому легкому халатику у дворі Великомихайлівської центральної районної лікарні, куди він приїхав як випускник Тираспольського медучилища, тільки прийнятий на роботу. Неможливо було утриматися, щоб не запитати, а він чим звернув на себе увагу своєї майбутньої дружини?

– Сорочкою! – засміялася вона. – Тоді всі молоді колеги модничали, як могли, намагалися бути схожими на стильних городян. Олексій же носив справжню українську «вишиванку», у якій прибув до лікарні. Не тому що бравував оригінальністю. Скромний за вдачею, акуратний, сумлінний у роботі, він при цьому ніколи не соромився своїх переконань і смаків. Так йому подобалося – так він і чинив!

…Тепер ця сорочка із лляного полотна, випрана до хрускоту, акуратно випрасувана зберігається в шафі як сімейна реліквія. Потім було весілля, простеньке, але веселе. По вулицях гримів духовий оркестр – розкіш 1962 року. Кращим подарунком молодятам стала настанова ділити разом горе і радість. І оскільки вони завжди дотримувалися його, самі стали продовжувачами корінних традицій народної мудрості.

Через рік стало зрозуміло: потрібен свій надійний дах. І Олексій Павлович взявся за роботу. Йому допомагав лише батько – професійний будівельник. У нього він і навчився багато чому. Сам закладав підмурівок, робив кладку, штукатурив стіни. Кожен камінь носив на руках, як дитину. А коли справили новосілля, почали із дружиною обживати невеличкий теплий простір: на підлозі з'явилися килимки, на вікнах штори, фіраночки. Наприкінці 70-х О. Чумаченко власноруч облицював будинок зовнішньою плиткою. У майстрах з боку не мав потребу: сам створював свою малу батьківщину. Тепер цей невеличкий, чепурний будиночок стоїть неподалік від центральної площі. І міцна хвіртка, і асфальтовий майданчик перед ґанком, і квітник – все свідчить про те, що він доглянутий, а мешканці – його люди, які звикли до праці.

Цікаво, що і стаж у лікарні у кожного подружжя – піввіковий. А в трудових книжках стоїть по одному запису про прийняття на роботу. Зараз О. Чумаченко – інженер з охорони праці. Посада начебто б і пенсійна, але від його старань відсотків на 50 залежить відповідність цієї установи статусу лікарні вищої категорії, що вже не один рік підтверджує Великомихайлівська ЦРЛ. Таких в області не більше десяти. Олена Тимофіївна пройшла в кожному відділенні всі щаблі становлення медсестри і як фахівець із університетським дипломом про закінчення біологічного факультету завідує лікарняною лабораторією.

Чоловік і жінка Чумаченки після вечірнього чаю нерідко обмірковують на кухні проблеми, які буквально переслідують сільських медиків. Додому дружина приносить із собою гору папок і починає розгрібати бланки, контрольні карти, звіти про дотримання санепідрежиму. Молодь прагне в лідери, і в допоміжну службу рідко кого заманиш. Хто ж вибере постійну суєту з кошторисами, одержанням реактивів, пробірок, від яких рябіє у стомлених очах? А щоб уникнути епідемії, потрібно терміново обстежити всіх дітей району, і замість 30 аналізів крові на добу, як визначено за службовою нормою, виконувати роботи удвічі більше. То вночі піднімуть, ніби по тривозі, якщо хворому негайно потрібна операція... Що швидше і якісніше зроблені попередні аналізи, то вища ймовірність правильного діагнозу і способу хірургічного втручання.

– Ми тепер вже втомлюємося, – говорить О. Чумаченко. – А наша праця хоча і цінується, але не дорожчає. Збільшення пенсії на 7 гривень не компенсує постійного підвищення цін. Не можна ж звести раціон до вермішелі «мівіна» і курячих «ніжок Буша». Це не турбота про людей, а передвиборна боротьба за електорат...

І подумалося, скільки їх, таких людей, які, чесно відпрацювавши все життя, не можуть дозволити собі на старості повноцінний відпочинок. Вірили Сталіну, Хрущову, партійним гаслам про те, що незабаром почнемо жити краще! Не розуміли, як це західні пенсіонери якщо і стурбовані, то вибором туристичних маршрутів та комфортністю готелів. А тут доводиться відкладати на поїздку до сина в Прикарпаття.

Як би там не було, а дітям допомогли одержати освіту. Ні, не купували дипломи, як стало прийнято, а підтримували студентів матеріально. Їм завжди була в радість посилка від батьків з яблуками, домашніми пирогами, добрим шматком солоного сала. Тепер син – дантист, донька – гінеколог. А у бабусі Олени – три онуки, можливо, продовжувачі медичної лінії роду Чумаченків.

– Коли були молодшими, розводили домашню птицю, обробляли землю, визначали, як розпорядитися врожаєм соняшнику або кукурудзи. Тепер вже господарство не ведемо. Але влітку самі робимо закрутки. Що не заготовимо про запас, а зима все з'їсть! – говорить О. Чумаченко.

Піклуватися про майбутнє змушують реалії. Так, пільги, обіцяні сільським медикам, зняті. І тепер потрібно самим платити за комунальні послуги, хоча від них звільняли сільських працівників охорони здоров'я. Постанова Кабміну України обмежила дію цієї статті. І перетворило гарантії в декларацію, оскільки закон дотримується вибірково.

– Нас, лікарів, робота лікує, – жартує Олена Тимофіївна. Але час змушує згадувати про хвороби, через які до 700 гривень на місяць йде на ліки. І це загострює питання виживання для двох пенсіонерів.

Тут би і дати волю емоціям. Але етика, властива людям їхнього гарту, не дозволяє витрачати сили на претензії. Їхнє терпіння і урівноваженість – як німий докір політикам, через крики яких довелося вимкнути телевізор, щоб не заважали чай пити із сім’єю Чумаченків.

– Однак ми любимо новини, свіжі газети, телесеріали. Чекаємо дзвінків від дітей, спілкуємося із сусідами, – говорять мої співрозмовники по черзі. – Лише, думаючи про країну, хотілося б, щоб стабілізувалися ціни, покращилося постачання лікарень і поліклінік. І ті, хто наділені владою, не забували повернутися в народ, з якого вийшли. Словом, пам'ятали про людей.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті