Дві дівчини у маршрутці, які вмостилися на задніх сидіннях, голосно розмовляли, не бентежачись, що хтось чужий почує. «Танько, то ти зараз де? Усе в тому ж училищі паришся?» – «Ти що! Я зараз в іншому вже навчаюся. На закрійницю!» – «Ой, не можу! З тебе – закрійниця, як з мене – бізнесмен» – «Дурка ти! Я його закінчу – одразу перейду на бухгалтера навчатися» – «Ну, ти даєш! Що, до старості по училищах шастати будеш?» І тут я почула фразу, яка мене насторожила: «Зате я ще рік покантуюсь. І одягнуть, і нагодують. Не збідніють».
На черговій зупинці ми зійшли разом і розговорилися. Я дізналася від подружок, що при живих батьках та матерях, але позбавлених батьківських прав, їх виховала держава. Позаду – інтернат, училище. А ось із роботою тепер – заковика.
Так, багато молодих людей, які тільки-но починають життя, не можуть сьогодні працевлаштуватися. Про цю проблему ми розмовляли із Зінаїдою Петрівною Деде, заступником директора з навчально-виховної роботи Тарутинського агроліцею. Добре, якщо до інтернату потрапила дитина, яка хоча б до років восьми-дев’яти перебувала у сім’ї. Якщо ж, як кажуть, з раннього дитинства, то з нею клопіт більший. Звикла, що про неї постійно опікується держава, дитина зростає, по суті, в умовах, коли усе робиться для неї іншими. І усе – безкоштовно. Ще й рахунок у банку відкриють, на який буде відкладатися її стипендія. У будь-якому разі, за ініціативою Зінаїди Петрівни та за згодою учня тут так і роблять. У деяких дітей до випуску збирається пристойна сума у декілька десятків тисяч гривень. Та ще приплюсовуються заохочувальні за гарну успішність, гроші за дні, в які дитина не харчувалася, а також частина коштів, які виділяються на одяг.
Настійні бесіди – повчання Зінаїди Петрівни про те, що треба економити, що гроші люблять рахунок, і витрачати їх треба із користю, – можливо, і не до усіх дітей доходять. Але те, що багато хто ними керується – точно. І турбота Деде про те, на що витрачено відсотки, зняті із вкладу, підлітків не ображає. І не випадково на зібрані гроші багатьом з них до випуску із агроліцею купили будинок або квартиру.
Добре, що є така турботлива Зінаїда Петрівна – найдобрішої душі людина. До неї випускники приїжджають по пораду, знаючи, що тут тебе зрозуміють і вже точно не проженуть.
Зінаїда Петрівна трагедію цих, переважно, або сиріт, або тих, чиї батьки й матері позбавлені батьківських прав, вбачає у тому, що вони абсолютно не вміють, а часом і не бажають бути самостійними. Деякі випускники, одержавши на руки пристойну суму, спускають її за лічені дні. Легко й безтурботно. Тому що їх вони не заробили. А коли 18-річні хлопець або дівчина залишаються віч-на-віч із купою проблем, розгублюються і тікають від перших труднощів хто куди. І дуже часто потім повторюють долю своїх непутящих батьків.
Є у Зінаїди Петрівни своя сумна статистика. Далеко не усі інтернатівські діти, які вийшли зі стін ліцею, знайшли своє гідне місце у самостійному житті. Хтось вже відбуває термін у місцях позбавлення волі. Хтось поповнив лави п’яниць та наркоманів. У гонитві за міфічною мрією про гарне життя, деякі дівчата підпирають зараз нічні ліхтарі, чекаючи на заможних клієнтів. «Прокляті гени!» – досадує Деде. Але ж чи винні вони у тому, що переважна частина цих дітей, по суті, приречена на таку сумну долю? Зінаїда Петрівна та її колеги на нещодавній нараді в області з великою тривогою говорили про це. Не можна – вважають вони – доводити ситуацію до крайньої точки, – до позбавлення дорослих батьківських прав. Адже дозрівала вона на виду не лише сусідів та знайомих, але й депутатів і сільської, і районної рад. Чи усе вони зробили, щоб у проблемних сім’ях налагодилися нормальні стосунки? Мені дуже хотілося, щоб вони почули, як зі страхом у нашій розмові говорив юнак-ліцеїст про своє майбутнє: «Я боюся завтрашнього дня. Мені виповнюється 18. Я – випускник. Навіть не уявляю, як буду жити далі». У цьому році Тарутинський агроліцей випускає 18 дітей. Зінаїда Петрівна їздила, їздить і зараз по сільських радах у пошуках придатних для житла будинків випускникам-сиротам. Із урахуванням того, щоб обов’язково було де їм і працювати. І вже купили будинки у Богданівці, Ламбрівці. Там саме на виноградниках завжди робочі руки потрібні. Багато дзвінків – пропозицій з приводу будинків, які продаються, надійшло із Арцизького району. То ж вибір якийсь тепер є.
І все ж Деде та її колеги, зокрема із інших районів, вважають: подальшою долею інтернатівських випускників училищ повинні займатися вже відповідні органи тих районів, звідки діти до інтернату й надійшли. Як це робить, наприклад, служба у справах дітей Арцизької райдержадміністрації. Її керівник Афанасій Мінчев саме зараз турбується щодо влаштування на роботу за місцем подальшого, тепер вже постійного, місця проживання випускниці Крістіни Марараш. У дівчини на дипозиту зібрано суму, достатню для купівлі будинку у Долинівці.
Але це – вдалий варіант. Менш вдалих – набагато більше. І часто-густо тому, що житло, яка належить дитині, за роки перебування її в інтернаті та навчання в училищі, руйнується, розкрадається, робиться непридатним. Саме так трапилося із будинком учениці Марії Тислюк у Шабо Білгород-Дністровського району. Мало того, він ще виявився і не оформленим на її ім’я. То ж попереду у Зінаїди Петрівни Деде участь у засіданні суду з питань щодо встановлення права власності дівчини на цей будинок.
Таких справ у Деде не одна і не дві. І добре, якщо до розв’язання проблем долучаються органи місцевого самоврядування, держадміністрація. Деде із вдячністю відгукується про службу у справах дітей Приморського району м. Одеси. Непросто було відвоювати законне право на квартиру в Одесі, яка належить ліцеїсту Віктору Єлисеєву. І все ж це вдалося. Усупереч посиленій протидії. Ну, а далі – справа техніки. Ремонт квартири взяв на себе Тарутинський ліцей. Під’їхав майстер Сергій Пітляк. Встановили броньовані двері, пластикові вікна, залили підлогу, відштукатурити стіни…
Але ж доводиться чути на звертання про сприяння випускникам-сиротам і таке: «Виповнилося 18? Що ж ви хочете? Він вже не наш». Лише через делікатність Зінаїда Петрівна не назвала ці служби у справах дітей. Але вона явно права, вважаючи, що це те питання, яке повинно вирішуватися на рівні держави. Законним шляхом. І тоді проблемами забезпечення житлом та працевлаштуванням сиріт після їхнього 18-річчя будуть займатися органи того району, звідки родом вони і є. І збереженість житла дитини за роки її перебування в інтернаті та навчання в училищі теж перебуватиме під контролем тієї ж, скажімо, сільської ради. Лише тоді вона увійде до будинку, в якому можна буде мешкати і з якого вона кожного ранку буде йти на роботу.
Звичайно, Зінаїді Петрівні набагато приємніше говорити про своїх вихованців, які зуміли протистояти долі своїх нікчемних батьків. Розповідає: «Діма Герц одружився. У Серпневому будиночок купили. Оформляється військовослужбовцем. І Любі Кузнецовій будинок у Ярославці купили. Виноградарем працює. У нас є студенти академії Поплавського та Одеської музакадемії. А Ольга Гребенькова нещодавно стала матір’ю. Усе в неї складається добре…»
Щоб діти не повторювали трагічної долі своїх непутящих батьків, треба допомагати їм постійно і усєю громадою. Інакше уся суєта дорослих, тим більше відповідальних дядьків та тіток, не варта ні гроша.
