Відомий вчений у сфері кооперації А.В. Чаянов стверджував, що селянська кооперація – це досить досконалий організований варіант господарювання, який дозволяє дрібному трудовому господарству, не руйнуючи своєї індивідуальності, виділяти зі свого організаційного плану ті його елементи, у яких велика форма виробництва має безсумнівні переваги над дрібною і особливо для закупівлі сировини і матеріалів, збуту власної продукції, виконання основних сільськогосподарських робіт та кредитування.
Кооперативна ініціатива активно почала розвиватися в Україні ще у 1883 році. У 1910 році в Україні було створено близько 320 кооперативів постачальницько-збутового профілю та понад 2000 місцевих кредитних кооперативів.
Але справжня епоха української кооперації розпочалася за часів столипінської реформи 1906 – 1916 років. Селяни України вирішували свої спільні економічні проблеми шляхом створення власних кооперативів для збуту продукції, матеріального забезпечення та кредитування. На початок 1915 року в Україні функціонувало близько 1500 сільськогосподарських кооперативів або 40 відсотків від загальної чисельності кооперативів у Російській імперії.
Головна перевага селянської кооперації того часу полягала у тому, що, не руйнуючи організаційні та господарські сторони приватного підприємства, вона дозволяла виділити частину коштів у поєднанні з іншими такими ж господарствами, за підтримки влади на місцях, організувати велике кооперативне підприємство, що давало значний позитивний ефект усім його творцям.
Успіх таких кооперативів вимірювався зростанням доходів його творців, а не прибутками самого кооперативу, тобто, вони функціонували як безприбуткові підприємства.
Україна з перших днів своєї незалежності взяла курс на реформування колективної власності та визнання приватної власності на майно і землю. Парламентом були ухвалені закони "Про власність" (7.02.1991 р.), "Про підприємництво" (7.02.1991 р.), "Про власність на землю" (30.01.1992 р.), "Про фермерське господарство" (20.12.1991 р.), "Про колективне сільськогосподарське підприємство" (14.02.1992 р.) та інші. Ці закони були спрямовані на проведення аграрної реформи, визнання приватної власності на землю та створення на базі КСП нових сільськогосподарських підприємств ринкового типу різних форм власності.
Сьогодні, в результаті такого реформування сільського господарства, у нашій області функціонують: СВК – 236, ТОВ – 350, ПП – 232, АТ – 63, фермерських господарств – 7357, а також велика кількість індивідуальних хліборобів. Усі вони є самостійними госпрозрахунковими підприємствами, що працюють на основі самооплатності та самофінансування.
В умовах ринкової економіки вони надані самі собі як в організації виробництва продукції, так і в її реалізації. Залежно від розміру підприємства та обсягу виробництва, того чи іншого виду продукції, кожне з них прагне самостійно реалізувати свою продукцію невеликими партіями. А цим і користуються ринкові посередники, даючи низьку ціну за зерно, м'ясо, молоко, іншу продукцію. Таке становище склалося, на жаль, в усіх районах нашої області. Це, крім інших причин, відбувається ще й тому, що товаровиробники не адаптовані до ринкових умов, де існує суворий закон "попиту та пропозицій". Крім того, вони не до кінця усвідомлюють, що беруть участь в оптовому ринку, який запитує великі партії товарів.
У такій ситуації конкретну допомогу сільськогосподарським товаровиробникам можуть надати створені ними ж власні збутово-постачальні або багатофункціональні безприбуткові кооперативи. Що стосується кооперування у переробці виробленої продукції, то тут найдоцільнішою є система створення сільгосптоваровиробниками спільних невеличких переробних підприємств (з м'яса, молока, з виробництва біодизеля та ін.).
Тисячу разів правий директор агрокомпанії "Свобода", Герой України Володимир Видобора, коли закликає сільськогосподарських товаровиробників Ізмаїльського району об'єднуватися та створювати власні кооперативи, які працюють на принципі безприбутковості. Сільськогосподарський обслуговуючий кооператив "Бессарабська зернова компанія", що створюється в Ізмаїльському районі за ініціативою В.Д. Видобори, для району не може бути єдиним, тому що в районі функціонують 59 сільськогосподарських підприємств та 706 фермерських господарств.
Досліджуючи становище, що склалося, з розвитку сільськогосподарської кооперації, доводиться визнати, що за наявності досить докладного Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію", ухваленого ще 17.07.1997 року, ця проблема розв’язується в області дуже повільно.
Якщо судити за статистичним даними, то на початок поточного року у нашій області нараховується всього 19 обслуговуючих кооперативів, зокрема "заготівельно-збутових" – 1 (Б.-Дністровський р-н), "сервісних" – 2 (Арцизький, Кілійський райони), "багатофункціональних" – 5 (Ізмаїльський, Овідіопольський райони) та "переробних" – 11. Таке становище, безумовно, пов'язано із обережністю та недовірою самих товаровиробників до кооперативної форми співпраці. Ця обережність склалася із багатьох чинників. Насамперед, через недовіру до старої колгоспно-кооперативної форми. Але головна причина – це непоінформованість та незнання суті функціонування – корисності роботи кооперативів, створених самими товаровиробниками для своєї ж вигоди.
Для розв’язання цієї проблеми мало ухвалення закону. Потрібна активна робота районних адміністрацій, фахівців райсільгоспуправлінь у орієнтуванні селян на створення власних сільськогосподарських кооперативів різних видів, оформлення нормативно-статутних документів та підбір кадрів. Можливо, керівникам районного та й обласного масштабу здається, що кооперування сільських товаровиробників – справа їх самих. І воно само по собі не настільки важливе для підняття економіки господарств. Чи не тому в районах за роки реформування сільського господарства економічні заняття, навчання не провадяться, але натомість двічі на рік проходять семінарські заняття з організації проведення основних сільськогосподарських робіт.
Друга причина, що гальмує створення власних кооперативів, особливо переробного, постачальницького типу, полягає у відсутності можливостей у сільських товаровиробників формувати стартовий капітал. Розв’язування цієї проблеми зобов'язана взяти на себе держава, в особі районної та обласної влади, які повинні порушуватися питання перед Кабінетом Міністрів щодо виділення коштів у порядку позики, а також передбачати у своїх бюджетах виділення таких коштів з цьою метою.
Третя проблема – це відсутність кваліфікованих кадрів у галузі сільської кооперації. Сільськогосподарські інститути України, їхні факультети повторної освіти, за прикладом Російської Федерації, повинні почати навчання та підготовку менеджерів сільськогосподарських кооперативів.
В умовах ринкової економіки товаровиробник, перш ніж почати вирощувати ту або іншу продукцію, повинен вивчити ринок або, принаймні, одержати достовірну інформацію про складну ситуацію на ринку за рівнем попиту на конкретний вид сировини та можливих, ґарантованих, каналів збуту. Проблема реалізації продукції для сільськогосподарського товаровиробника значно складніша, ніж організація її виробництва. Тому, районна влада, фахівці управлінь агропромислового розвитку із залученням вчених повинні орієнтувати та допомагати сільськогосподарським товаровиробникам поєднувати свої зусилля у створенні власних кооперативів різного профілю, торговельних будинків та кредитних спілок для спільного подолання безперервно виникаючих ринкових проблем та підвищення рівня ефективності господарювання.
