Років десять тому відпочивала я з синочком у Затоці. Винайняли кімнату на дачі у літнього подружжя – людей інтелігентних, щирих.
Те, що сивоголовий господар був у минулому військовиком, я зрозуміла одразу – з постави, яку видно було навіть при його хворих ногах.
Старому одразу сподобався мій семирічний "боєць", хлопець серйозний, який схоплює все нальоту. І теплими літніми вечорами, поки благовірна дивилася телевізор, господар з моєю дитиною "рубався" у шахи у тінистій альтанці.
– А чого у Вас рука забинтована? – одного разу поцікавився син.
Я й сама звернула увагу: зап'ястя лівої руки літньої людини було стягнуто еластичним бинтом.
– Це – бойове поранення, – припинила я жартома недоречну цікавість дитини.
– Точно! – посміхнувся старий. – Так і є, бойове поранення. Хочете подивитися? – і він спритно стягнув пов'язку.
На руці було невелике татуювання – трояндочка, та така чітка, що шипи на стеблинці видно. І чотири літери: чи то "Мама", чи то "Маша" – не розібрати, розпливлися потворно літери.
– Дивися, брате, – звернувся старий до мого сина, який дивився, не розуміючи, а де ж рана? – Ніколи у житті не роби таких речей. Цю гидоту нічим не виведеш, не зітреш.
І дідусь почав розповідати.
– На фронт я потрапив у сорок третьому, коли виповнилося вісімнадцять. Не пам'ятаю вже у другому чи у третьому бою – поранення. Злякався, гадав, руку ампутують. Але обійшлося, почав одужувати. Наш польовий шпиталь стояв на узліссі, кілометрів за два від невеликої залізничної станції. Був кінець травня. Солов'ї, чорти, заливалися!.. Серед поранених я один був ходячий. Рука тільки у бинтах. І були у шпиталі дві сестрички – Ніна і Маша. Бідолахи, трудилися, як бджілки. Мені Ніна подобалася: худенька, русяві кучерики, очі великі, сірі. Ну, така миленька дівчина! Я з нею завжди намагався заговорити. Але тільки зав'язувалася розмова, як вривалася Маша, лаялася, що ми "ляси точимо" і гнала Ніну то по воду, то шприци промивати. Маша була старшою, років тридцяти. Молода жінка – як кажуть, все при ній. Чорнява, рвучка. А Ніну вона проганяла тому, що мене до неї ревнувала. Я-то у свої вісімнадцять був красенем!
Старий засміявся, і крізь зморщечки на обличчі «проступив» справді видний блакитноокий Аполлон.
– Отож. Якось пізнього вечора мені не спалося, і я вийшов подихати травневим повітрям. Всі вже спали. Раптом з темряви – Маша. "Холодно, – говорить, – обійми мене". І сама одразу до мене пригорнулася. А я, слово честі, навіть за руку жодної дівчини не тримав. Я язик проковтнув! Як бути – не знаю. Відчуваю її гарячий подих, у голові – туман, а вона щось шепоче на вухо. Потім схопила за руку, потягла...
Наступного дня я весь змучився. Що робити? Як тепер поводитися? Вийти увечері з палати? Чи прикинутися, що міцно сплю?
Маша надвечір прийшла сама. "Пашо, – каже, – допоможеш мені мішки перетягнути". Я, як один ходячий, не міг відмовити.
Тягали ми з нею мішки (старий хитро глянув на мого синочка, який слухав, розкривши рота) до вранішніх солов'їв. Теплий був травень, гарний. У лісі, пам'ятаю, чебрецю було багато – від цього запаху зовсім про війну забував. Ця молода жінка, що була зі мною поруч, як чаклунка відводила все – страх, війну, біль...
Повертаючись у черговий раз з побачення, ми з Іваном Івановичем зіткнулися, хірургом нашим і головлікарем. Дуже суворим він був, дисципліну любив, нікому спуску не давав – ні персоналу, ні пораненим. Глянув він на нас із Марією, все, звичайно, зрозумів. Але промовчав. Жодного слова не сказав. Звичайно, ми були такі молоді, а навкруги була війна і смерть. Кожен наш день міг бути останнім.
Одного разу ми з Машею пішли далі, ніж звичайно і поверталися до шпиталю по шпалах залізничної вітки. Раптом незрозуміло звідки почав насуватися гул. Через хвилину з неба посипалися бомби. "Лягай!" – Маша повалила мене обличчям в землю.
Над нами було справжнісіньке пекло: страшний гул, вибухи, нас засипало ґрунтом – бомбили залізницю. А медсестра, сильно обхопивши мою голову руками, втискувала мене в землю всім своїм тілом. Ще трохи, і я б задихнувся! Розумієте, вона мене, 18-річного хлопчиська, укривала собою, як мати рідну дитину.
Багато я потім побачив на війні, багато у житті. Але ніколи не забути, як Маша рятувала мене від осколків німецьких бомб своїм гарним тілом... Скільки житиму – схилятимуся перед жінками, перед їхньою материнською самовідданістю.
Тим часом справа ішла до одужування, моя рука майже зажила. Маша була сама не своя. Вона металася по шпиталю, як тигриця. Але відтягти день розставання було неможливо. Одного разу увечері вона увірвалася до палати і, подавши руку долонею вниз, різко сказала: "Спробуй не зробити те ж саме!.." І вискочила. А на руці в неї було виколото моє ім'я – "Павло".
Що робити – пішов я до сусідньої палати до пораненого солдата, який був майстром з татуювань. Так і з'явилася у мене на руці ця троянда і напис "Маша".
Ми більше ніколи не бачилися. Пізніше мені розповіли, що Маша, коли цікавилися її татуюванням, сухо відповідала: "Павло – це мій молодший брат". Я не знаю, як склалася її доля. Чи повернулася вона з війни живою?
Через кілька років після війни я одружився із своєї Ганнусею. Ми були знайомі з дитинства – росли в одному дворі, разом до школи ходили.
– А як же Ви пояснили нареченій, хто така Маша?
– Ну, сказав все як є. Нащо гріх таїти? Там, де разом опиняються самотні чоловіки і жінки, не може не бути почуттів. А особливо, якщо це місце – війна. Коли зовсім по-іншому цінуєш кожну хвилину життя... Боляче було слухати цю історію моїй Ганнусі, ну та вона у мене розумниця. А я, гадаєте, не страждав? Коли ця "Маша" щодня перед очима?.. Що я тільки не робив! І настоянку дурману, і теплу кров горобця прикладав – все поради перепробував, але нічого цю синю заразу не бере. Тоді букву "ш" я попросив затушувати, начебто це "м" – "Мама".
Я був військовиком, у відставку пішов у званні полковника. За кордоном багато служив, весь Союз об'їздив. Зі своєю вірною Ганнусею. І з "Машею". Від цікавих очей рятували довгі рукави кітеля. А влітку, на відпочинку, став забинтовувати руку – начебто поранив зап'ястя. Ось така, брате, у мене фронтова рана. Яка не гоїться.
Ми із сином ще кілька днів жили у літнього подружжя. Вони з гордістю розповідали про свого сина – успішного бізнесмена, про онуків-студентів.
Про війну фронтовик більше не говорив.
