Нещодавнонасторінках«ОВ» булоопублікованостаттюнашогоспеціальногокореспондентаБогданаСушинського«СтавропігійськістародрукивОдесі», вякійішлосяпронайдавнішівітчизняністародруки, щозберігаютьсявОдеськійдержавнійнауковійбібліотеціім. М. Горького, виданідрукарямиЛьвівськогоСтаропігійськогобратства. Сьогоднішнянашарозповідьстосується«Євангелія» ХVII ст.
Перш ніж звернутися до ще одного рідкісного ставропігійського старудруку, «Євангелія» 1636 року, що зберігається в Одесі, хочу нагадати освіченому товариству, що, згідно з давньою християнською традицією, богослови та друкарі поділяли новозавітні книги на три типи: «Учительноє Євангеліє», «Євангеліє»-апракос та «Євангеліє»-тетр.
Найвагомішим і вживанішим серед них, на мій погляд, було «Учительноє Євангеліє», оскільки воно більш-менш доступно та ґрунтовно пояснювало і прояснювало євангельські тексти. Саме «Учительноє Євангеліє» ставало основним підручником для більшості учнів і студентів не лише богословських, але й світських навчальних закладів. Дещо менш уживаним, але не менш шанованим, було «Євангеліє»-апракос (апракос (грец.) – святковий), оскільки саме ним послуговувалися священики під час богослужіння. І нарешті існувало «Євангеліє»-тетр.
Власне, визначення «тетр» підказувало віруючому, що це Євангеліє складається з чотирьох розділів, кожен з яких присвячується одному з євангелістів: Луці, Матвію, Марку чи Іоану. Але суть не в цьому, а в тому, що «Євангеліє»-«тетр» призначалося для домашнього читання, отож замовниками подібних видань здебільшого ставали заможні особи, які воліли бачити у себе вдома добре оздоблені і взагалі, розкішно видані книги, якими можна було й самим насолоджуватися, і перед гостями похвалитися.
З першого погляду зрозуміло, що видане це «Євангеліе» в форматі in folio (21,5 х 32 см., завтовшки бл. 8 см.), і має понад 420 сторінок. Видання потребує серйозної реставрації, оскільки чимало сторінок його перебуває у критичному стані. Тверда обкладинка його розпалася, але в передній частині збереглися металеві гнізда для защібок. Привертають увагу чотири фронтиспісні гравюри, з яких на нас дивляться лики канонічних євангелістів. Кілька мініатюр зустрічаємо і в самому тексті. А загалом, слід нагадати, що ставропігійське видання «Євангелія» 1636 року увійшло в історію стародруків, як перше багатоілюстоване, кольорове видання друкарні Львівського Успенського братства. І варто зауважити, що воно справді приємно вражає вишуканістю ініціальних букв та своїми гравюрами. Як з’ясовується, аналогічне видання «Євангелія» зберігається у фондах стародруків Львівського історичного музею.
Тим часом зауважу, що в проміжку між 1591 та 1722 роками у братській друкарні з’явилися лише два видання «Євангелія». Таким чином, можемо визначити, що в фондах одеської «Горьківки» зберігається примірник першого видання. А всього за зазначений період ставропігійська друкарня видрукувала 140 назв книжок, загальним наклад яких сягнув 169 тисяч примірників. Як на той час, за тих поліграфічних та інших можливостей, подібні цифри повинні вражати.
На кольоровому титулі цього кириличного стародруку читаємо: «Євангеліон сиречь благовестие богодуховеннь євангелистъ. Благословением святого патриарха и преосвященного куратора Петра Могилы. Тщанием Братства ставропигийского Храма успения пресвятого. В типографии Михаила Сльозки. Львов 1636 р.».
Як бачимо, прямої вказівки на те, що книгу видрукувано в типографії Ставропігійського братства нема, проте існує виразна прив’язка до нього, з якої випливає, що книжку цю видано «Стараннями Братства ставропігійського Храму успення пресвятого». Проте обмежитися лише цим уточненням, означало б – обійшли б мовчанням увесь той шар відносин між Сльозкою та Ставропігійським братством, який приховується за визначенням: «В типографии Михаила Сльозки».
Щоб з’ясувати характер цих відносин, звертаємося до дослідження одного з провідних істориків Львівського братства, ставропігійця Олександра Барвінського – «Ставропигійське Брацтво Успенське у Львові», виданого ще далекого 1886 року у місті Лева, у друкарні товариства імені Шевченка, з нагоди трьохсотріччя заснування Львівського Братства. Й ось що там віднаходимо:
«Около 1628 р. приняло брацтво молодого друкаря з Литвы, Михайла Сльозку, чоловіка ємкого і діяльного. Опосля прийняли його до брацтва и дали єму заряд друкарні Ставропигійскои, чим займав ся до р. 1634. Збогатившись на службі брацтва випросив собі з допомогою львівського латинського архіепископа Гроховського право на заложенє друкарні славяньско-руських книжок. Брацтво запозвало єго до суду, а король Владислав ІV не только потвердив усі права брацтва, але признав, що только одна брацка друкарня має право друкувати славяньско-руски книжки. Однак львовскій магістрат, неприхильный брацтву, виступив в обороні Сльозки.
По довгой тяганині брацтво з ним погодилось. Сльозка обняв знов в заряд брацу друкарню и обовязав ся печатати больши выданя ( в цілий лист и четвертину) в корист брацтва, а менши на свою користь, однак з ознакою не свого имени, а Ставропигійскои друкарні. Друкарня выдала в том часі багато книг, котри розходились по цілой Руси, бо в Києві задля козацких войн нічого майже не друкували. Та познійше Слезка не дотримував умовы и покинув Ставропигійску друкарню, заложивши свою власну, в котрой напечатав богато книжок хосенных для русской церкви».
З цього тексту випливає, що своє «Євангеліє» 1636 року видання Михайло Сльозка явив світові вже в той час, коли (1634 року) він зробив спробу відокремитися від братства, щоб видавати словяно-руські (тобто українські) книжки у власній друкарні власного імені. Яку бурхливу реакцію у керівництва Львівського братства це викликало і які сили – включно з львівським магістратом, судом та самим королем Речі Посполитої, – були до цього конфлікту долучені, ми вже знаємо з нарису Олександра Барвінського. На жаль, автор нарису не зазначає, коли саме, якого року, Сльозка «покинув ставропігійську друкарню, заложивши свою власну…». Та оскільки зазначено було на титулі, що «Євангеліє» видане «тщанієм» Ставропігійського братства, то неважко припустити, що виходило воно в тому часі, коли Сльозка уже вважав ставропігійську друкарню своєю, і навіть зазначав, що ту чи іншу книжку видано «в типографії Сльозки», проте остаточно взаємини зі ставропігійцями ще не розірвав.
З того ж таки нарису Барвінського, та з інших джерел, дізнаємося, що в своїй друкарні Сльозка видавав книжки аж до смерті, що настала 1667 року. І що після смерті Львівське братство знову судилося за право успадкування друкарні з його прямими спадкоємцями. Вигравши 1670 року цю справу, братство «відкупило у них книжки і друкарню». Обійшлася вся ця акція ставропігійцям у величезну суму – 2000 золотих, але вони вважали, що справа того варта. А загалом, як стверджує Барвінський, упродовж трьох століть свого існування друкарня Львівського братства видала щонайменше триста тисяч церковних та наукових книжок. Однією із них, як бачимо, було і шановане церковниками «Євангеліє», котре зберігається тепер у фондах Одеської державної наукової бібліотеки імені М. Горького.
