Будь-який стародрук цінний для нас не лише самим фактом свого існування, але й тією історією, яка пов’язана з ним. Саме про це і розмірковує сьогодні наш спеціальний кореспондент, досліджуючи стародруки, що кілька століть тому з’явилися в друкарні Львівського Ставропігійського братства і зберігаються зараз в Одеській державній науковій бібліотеці ім. М. Горького.
Як зазначено на обкладинці, цей «Октоих»,або «Шестедник», побачив світ у друкарні Львівського братства ще далекого 1689 року. На превеликий жаль, титульної сторінки його не збереглося, як не збереглося і прикінцевих сторінок. Та все ж таки на звороті обкладинки і на першій сторінці маємо кілька цікавих відомостей, завдяки яким можна хоча б фрагментарно відтворити біографію цього видання. В усіх дослідженнях, які стосуються ставропігійського книгодрукування, зазначається, що в першій половині ХVII століття друкарня Львівського Успенського братства здійснила три видання «Октоїха», відповідно: в 1630, 1639 та 1644 роках. Посилаючись на примірник видання, що зберігається в Одесі, можна стверджувати, що в другій половині цього ж століття побачило світ ще принаймні одне видання «Октоїха» – в 1689 році.
Привертає увагу, що у вступному розділі цього видання зазначається, що то є «Дарча книга», а далі йде пояснення видавців: «…Для детей в школах сей шєстодник видаємо». Названо і самого видавця: «Всех благ временных и вечных жичливые братия Братства ставропігійського Церков Успения».
Що ж до друкарні, то її визначено досить розлого «Печатано у славного ея Успения в богоспасєнном граде Львове, собранием братолюбия нашего ставропигиона св. Вселенского Партиарха Константинопольскаго». Ну а стосовно самого змісту «Шестедника» (чи «Шестодника»), то лаконічно зазначається: «…Содержащего в себе подобающее воскресніх пений восследование».
Знову ж таки, простежити, як саме потрапила ця книжка зі Львова до Одеси досить складно, якщо тільки взагалі можливо. Проте існує кілька суттєвих зачіпок. Так, на супровідному аркушикові співробітники бібліотеки зауважили (з посиланням на статтю Зубрицького «Славяно-русские литографии в Галиции», яку було опубліковано в книзі IХ за 1838 рік, у журналі «Министерства народного просвещения»), що примірник «Шестедника» перебуває (тобто перебував на час написання статті Зубрицьким) у бібліотеці Онуфріївсього монастиря. Проте ні в давній статті, ні в супровідному аркушикові, не уточнюється, чи йдеться саме про той примірник, який перебуває тепер у фондах Одеської бібліотеки. І взагалі, ще слід з’ясувати, скільки всього примірників «Шестедника» вийшло того року зі ставропігійської друкарні. І, знову ж таки, нічого не мовиться про історію появи цієї книги в Одесі.
Та все ж таки певні суто одеські сліди книги на цій-таки першій сторінці віднаходимо. Ідеться про печатку, на якій читаємо: «Библиотека Новороссийского университета». Тобто з’ясовується, що, перш ніж потрапити до бібліотеки імені Горького, ця книжка належала бібліотеці Новоросійського університету, правонаступником якої став нині Одеський національний університет ім. І. Мечникова. А от стосовно того, коли саме і за яких обставин вона потрапила до «Горьківки», можна лише висувати припущення, оскільки будь-яких натяків на точну дату чи обставини цього надбання в бібліотеці віднайти не можуть.
Привертає мою увагу ще одна мітка на сторінках цього видання. Йдеться про запис: «Сия книга принадлежитъ Симону Дмитриевичу Романчуку». На жаль, автор цього запису полінувався зазначити його дату, так само, як і не вважав за потрібне подати хоч якісь роз’яснення щодо своєї особи. Проте, певні припущення щодо цієї постаті в мене вже з’явилися, але вони ще потребують додаткових уточнень. З оформлення, яке маємо в цій книжці, звертає увагу літографія гравюри на дереві з зображенням Іоанна Дамаскіна. Саме ця літографія і привернула свого часу увагу ставропігійського історика Д. Зубрицького, що й засвідчено було у вже названій статті «Славяно-русские литографии в Галиции».
Ще один ставропігійський кириличний стародрук постає перед нами під назвою «Богословие нравоучительное»і має на своєму титулі роз’яснення, що то є «Богословие»: «…содержащее в себе поучение о старых тайнах и добродетелях богословских, в заповедях Божьих и церковных, о грехах, о казнях и карах церковных вкратце. Собранное особами духовными».
Цю книгу видруковано було у Львівській ставропігійській друкарні 1760 року. На титулі його читаємо: «Леон на Шептичахъ. Шєптицкий. Епископ Львовский, Галицкий и Каменца-Подольского, архімандрит». Зрозуміло, що йдеться про мецената, коштом якого видано книгу, і про духовну особу, що благословила цю працю.
Отже, особою, яка, згідно з лицарсько-аристократичною традицією, підписувалася: «Леон на Шептичах» був відомий з історії католицької церкви в Україні та з історії Галичини і, зокрема з історії Ставропігійського братства, єпископ Шептицький. З того, що вдалося з’ясувати про цього церковного діяча, випливає, що на час виходу «Богословия нравоучительного», Леон Шептицький був фундатором кафедрального собору св. Юра у Львові. Зберігся лист (від 22 липня 1764 року) канівського старости Потоцького до єпископа львівського Леона Шептицького з проханням дати згоду на освячення храму в Кам’янці-Подільському.
Очевидно, єпископ таку, попередню, згоду дав, одначе спорудження храму з якихось причин затягувалося, бо майже через два роки, вже в квітні 1766 року, Потоцький все ще запевняє єпископа, що освячення церкви заплановано на 2 червня цього ж року і що він чекає на прибуття Шептицького. У тогочасній світській хроніці зберігся опис того, з якою пишнотою Потоцький та цвіт кам’янецької шляхти, в тому числі й офіцери кам’янецького гарнізону, зустрічали єпископа, а водночас повідомлялося, що «після освячення відбувся бал, який закінчився вечерею та святковим фейєрверком».
А чи проглядається якийсь одеський слід цієї книги? Так, проглядається. На титулі його читаємо «Бібліотека Комарова». Знову ж таки, ні дати появи цього напису на старовинному фоліанті, ні жодних даних стосовно особи – не віднаходимо. Проте, знаючи культурологічну минувшину Одеси, неважко припустити, що автограф цей належить відомому українському бібліографу Михайлу Комарову (1844-1913). Випускник юридичного факультету Харківського університету, Михайло Комаров упродовж багатьох років жив і працював нотаріусом в Одесі. Проте увічнив він своє ім’я не на ниві юриспруденції.
Його захоплення українською словесністю почалося зі збирання народних пісень, яке незабаром переросло в систематичну роботу в галузі бібліографії. Саме йому належить упорядкування першої бібліографії «нової української літератури», опублікованої 1883 року у збірнику «Рада». Згодом українське літературознавство збагатилося низкою інших бібліографічних праць, таких як «Шевченко в литературе и искусстве» (1903). «На вічну пам’ять» (бібліографічний покажчик творів Івана Котляревського), «Українська драматургія», в якій Комаров уперше оглянув увесь тогочасний драматургічний доробок. Не забудьмо й публікації в «Киевской Старине», пов’язаної з бібліографією талановитого композитора Миколи Лисенка, а також брошури про творчість письменника Морачевського.
Проте найповажнішою працею Комарова слід вважати «Словарь русско-украинский», опублікований під псевдонімом Уманець, якого фахівці й досі вважають одним із кращих, і на словарний запас якого опиралося чимало наступних укладачів подібних словників. Крім того, 1890 року побачив світ його збірник українських пісень, приказок та загадок. Саме з появою у 80-х роках в Одесі Михайла Комарова, можна пов’язувати значне пожвавлення українського культурного життя в цьому молодому місті, активізацію національних літературно-мистецьких сил та відродження української національної самосвідомості.
Дослідники віднайшли чимало підтверджень того, що Комаров підтримував щонайтісніші зв’язки з такими чисельними українськими організаціями в Одесі, як очолювана Леонідом Смоленським «Громада», а також із «Просвітою». До слова, це в його квартирі, або в квартирі його доньки Маргарити, зупинялася під час своїх відвідин Південної Пальміри Леся Українка. У фондах одеської «Горьківки» зберігаються машинописні копії його листування з такими відомими літераторами, істориками та громадськими діячамию, як Борис Грінченко, Володимир Антонович, Микола Аркас, Михайло Грушевський, Михайло Коцюбинський, Іван Тобілевич та багато інших. До речі, впродовж тривалого часу в колі української інтелігенції виношується задум перейменувати «Горьківку», надавши їй ім’я Комарова.
Чи була творчість Михайла Комарова пов’язана зі Львовом, з Галичиною? Безсумнівно. Про це свідчать його публікації у львівських часописах «Зоря» та «Правда». До того ж Комаров був особисто знайомий з Франком, у жовтні 1909 року зустрічалися під час відвідин Великим Галичанином (як я волію називати Каменяра) благословенної Богом Одеси. У львівському літературно-меморіальному музеї Франка зберігається вітальна листівка (адреса), написана від імені одеських шанувальників творчості Франка Михайлом Комаровим, який, щоправда, підписався псевдонімом М. Уманець. Так от, оцінюючи внесок Франка в розбудову української національної культури, Комаров-Уманець писав: «Не малу вагу для нашого культурного життя мають і твої наукові праці, особливо висліди нашого письменства і твоя діяльність яко публіциста, що багато допомогли розвитку національного самопізнання і розуміння завдач нашої інтелігенції не тільки в Галичині, а й на цілому просторі Русі-України».
Оскільки «Богословие нравоучительное» певний час зберігалося в приватній бібліотеці Комарова, можна не сумніватися, що до фондів «Горьківки» воно потрапило разом з іншими книгами та рукописами цього знаного філолога, просвітителя та бібліографа.
Наявність у центральній одеській бібліотеці ставропігійських стародруків, про існування та долю яких не лише широка, але й наукова, громадськість області по суті не має ніякого уявлення, набуває в наші дні особливого значення, оскільки ще раз загострює нашу увагу на внескові львівської ставропігії у розбудову української культури.
