Зізнаюся, після недавнього фестивалю болгарської музики і танцю, блискуче проведеного у селі Новій Іванівці молодіжним клубом «Актив», про Євгенівку з Тарутинського району пишу з болем у душі. Стривожили сама атмосфера, що панує в селі, настрій людей. Вони разюче відрізняються від новоіванівських. Нова Іванівка кілька років теж, як і Євгенівка, жила надією на те, що вища влада країни виконає багато разів дану обіцянку – повернутися лицем до села. І у томливому очікуванні вона стрімко занепадала, зазнаючи гострого фінансового голоду. Тривало це доти, доки перший в історії Нової Іванівки фермер – тепер вже далеко відомий своєю меценатською діяльністю Федір Куцарєв, не взявся за перетворення, розраховуючи лише на власні сили і підтримку земляків.
– Нам би у кожне село по Федору Куцарєву і більше нічого не треба, – сказали мені гості з Тарутиного, які приїхали на фестиваль до Нової Іванівки.
У Євгенівці добре знають про добрі справи Куцарєва і порівнюють його з Іваном Семеновичем Волковим, колишнім головою тодішнього колгоспу «Родина», який на соціальний розвиток Євгенівки щедро виділяв солідні суми. Але «революція» у сільському господарстві перемолола у своїх жорнах колгосп. Залишив рідну Євгенівку Волков. У селі настали безробіття, безгрошів’я. Сумними стали пейзажі села, що витяглося вздовж притоки річки Чаги.
Нинішній сільський голова Захарій Пармаклі вирішив очолити сільську владу, щоб змінити настрої людей, зрушити з мертвої точки запліснявілі внутрішні проблеми. І насамперед – домогтися безперечної реалізації сформованого сільського бюджету. На це пішло два роки. І ось тепер, за півроку його виконання склало вже 150 відсотків. Зіграло на руку підвищення податку на землю. Та і посилення фінансової дисципліни допомогло. Сплата фіксованого податку, зобов’язань за договорами підприємців стали своєчасними. Вдалося навіть поставити крапку в історії, що затяглася, з одержанням прибуткового податку з євгенівців, які працюють у сусідньому селі Бородине. Сьогодні 50 його відсотків – а це 11 тисяч гривень на рік – надходить до сільської скарбниці.
І з водою проблему закрили. А була вона, здавалося, нерозв’язною. Річка і криниці пересохли остаточно. Одна надія на відновлення артсвердловин. Сьогодні вони в усіх п’яти селах, що на території сільради, працюють. Жінка, яка зупинилася біля хвіртки свого дому, у цьому цілком схвалює сільського голову:
– У нас вже чотири роки поспіль посуха. Ні дощинки. І криниці мертві. Що б ми робили без водопроводу? І вулиці вночі вже освітлюються. І ФАП який чудовий у будинку сільради відкрили. Нам, пенсіонерам, це важливо. А от молодь все одно виїздить. Ні доріг, ні газу, ні відпочити культурно.
З газом, справді, невдача. Завадила криза! З дорогами можна б і гірше, та нікуди. Захочеш ями об’їхати – не об’їдеш. Все полотно зруйноване. А далі, за Євгенівкою, кажуть, – ще гірше. Хоча куди вже гірше? Важко повірити, але навіть у центральній садибі за весь час її існування жодна вулиця не була асфальтована. Обуренню Захарія Івановича немає краю.
– Мало того, – говорить, – що сільські ради взяли на свій баланс всю соціально-культурну сферу, та ще й при розпаюванні господарств не виділили нам хоча б найнеобхідніші механізми – трактор, кран. А без них – що без рук.
Від євгенівців, з якими розмовляла, не раз чула: «Немає заможних людей у Євгенівці. Вони б допомогли».
– А «Родина»?
– Та це вже закрите акціонерне товариство ЗАТ, – почула у відповідь і дізналася, що на нього люди ображаються, не допомагає. Зазначу, що у недавньому ТОВ, а нині – холдингу «Агропрайм» у Вишняках Арцизького району теж десь тисяч п’ять гектарів землі орендує. Там і його офіс. Він вже два роки утримує, взявши на себе всі витрати, водопостачання двох вулиць села чималої довжини і відремонтував критичний відтинок дороги Арциз – Вишняки. Не слід навіть сумніватися, що відгукнеться він і на прохання районної влади взяли дольову участь у ремонті дороги Арциз – Новоіванівка. Хоча б тому, що проходить вона через Новоселівку, де «Агропрайм» орендує 500 гектарів землі.
Отож щодо цього євгенівці повинні знати, що від керівника господарства, якої б форми власності воно не було, багато залежить.
Сьогодні у багатьох селах Арцизького і Татарбунарського районів до розв’язання проблем добровільно долучаються самі мешканці. І копійку до спільної скарбниці збирають, і у роботах безпосередньо беруть участь. Так би і євгенівцям, а не лише на сільську раду покладатися. Взяти, наприклад, той самий Будинок культури. Сьогодні він стоїть як символ безнадійності.
– До Будинку культури ходите? – запитала я у дівчаток-старшокласниць.
– А що там робити? – хмикнули вони. – Ноги ламати? Туди лише до бару ходять. А потім вікна б’ють.
Запитала я про це саме і чоловіка старшого, років так на десять.
– Ходжу іноді, – відповів чоловік. – Пивка попити. Там збоку металеві двері – бачили? Це бар. А Будинок культури не працює. Там підлога прогнила. Дуже давно. Все збираються відремонтувати та щось ніяк. Хлопці і дівчата після школи всі виїздять. Куди завгодно.
«От би взятися до діла всією громадою, та й навести лад якийсь у спільному домі», подумала я. А поки що Степан Паскалов – єдиний музикант (самоучка) на все село, нинішній директор Євгенівського БК, не в мінорі. Виручає клуб на другому боці довгого села. Та й будинок свій Степан іноді використовує під репетиції. Так би мовити, тимчасово. До ремонту Будинку культури. Але коли він настане, не знає. Директор БК ратує хоча б за косметичний ремонт фойє. На цьому тлі чітко простежуються утриманські настрої самих євгенівців. Але ж те, що корисно для всіх, потрібно робити всією громадою.
Наостанок я сфотографувала Будинок культури. Пивні пляшки на сходах парадного входу, розбите віконне скло. І великий замок – сторож на дверях. Цікаво, що він охороняє і скільки йому тут ще висіти?..
