Чия тінь цього вечора у Зеленій залі Будинку вчених нашіптувала ностальгічні спогади про давно минулі дні? До себе на вогник під щемливі мелодії забутих романсів, запрошував свою публіку – інтелігенцію, «уходящую натуру» – знаменитий естрадний шансоньє Петро Лещенко.
Між нинішньою естрадою і тією, з початку століття, як уточнюють в Одесі, – дві великі різниці. І йдеться навіть не про вишуканий репертуар, а про ту особливу, властиву тому часу, душевну ауру, з якою пісні виконувалися. Полиск візитки з молочною хризантемою в петлиці, особливий «аристократизм» звучання, такий властивий і Вертинському, і тому ж Петру Лещенку. Мабуть, цими характерними рисами виконавства і була викликана нелюбов когорти артистів-особистостей високопоставленими критиками з «кухарчиних дітей», чиї безапеляційні вироки перемелювали чужі долі.
З якої примхи нелюбові дісталося Петру Лещенку, так і залишається загадкою. Тільки на долю співака випали піввіку мовчання і державної опали. Але зате вірність шанувальників не зраджувала ніколи. Пластинки привозилися моряками із закордону і просочувалися конспіративно, причому за чималі гроші, по всій країні. Найцікавіше з біографії артиста те, що Лещенко ніколи і не думав про спів, а бачив себе на естраді лише танцюристом. І в цьому амплуа дуетом із дружиною чимало погастролював світом.
Але коли повинен був з’явитися первісток, їй довелося залишити кар’єру. От друзі і дали Петру пораду – чи не поспівати йому поки що тимчасово на підмостках. Спробував. Записався на вініл. І як не дивно, його негучний теплий голос виявився раптово дуже фоногенічним. Платівки «розкрутилися» блискавично. І одного разу вранці він позіхнув, обласканий славою. І пішло – запрошення, концерти, турне...
За роки окупації Одеси фашистами Петро Лещенко поплатився п’ятирічкою в’язниці «за пособництво окупантам» (співав тут по 44-й). І лише наприкінці 80-х він був посмертно реабілітований. І слава прийшла двічі – знову стали виходити перезаписи на дисках, друкувалися книжки і статті, влаштовувалося безліч вечорів пам’яті артиста.
«Він завжди був далекий від політики, – згадувала його дружина-одеситка Віра Білоусова, якій теж випала доля каторжанки через відданість чоловіку. – Петро любив говорити, що у нього одна політика – служіння пісні і своїм слухачам. І тому не дивно, що голос талановитого співака перелетів через роки забуття і продовжує брати в полон вже інші покоління шанувальників. І знову, як і багато років тому, у вуличках Одеси кружеляють танцювальна «Моя Марусечка», затишна «У самовара я и моя Маша», а їм услід вторить розчулено-страждальний «Чубчик кучерявый».
