Одеська область – одна з найменш забезпечених в Україні водними ресурсами, придатними для питного водопостачання. Докладніше про стан справ в цій сфері наш кореспондент попросив розповісти начальника Головного управління розвитку інфраструктури та енергозабезпечення облдержадміністрації Олега Куракова.

– За умовами водозабезпеченості і водоспоживання область можна розподілити на три умовні території, – розповідає Олег Михайлович. – Передусім, це північний регіон, до складу якого входять 14 районів, він найбільш забезпечений розвіданими запасами питних підземних вод. Вони становлять від 70 до 320 відсотків від необхідних потреб населених пунктів, розміщених на півночі області. Вода у більшості артсвердловин тут відповідає нормативним вимогам.

До складу другого, центрального, регіону входять міста Одеса, Іллічівськ, Теплодар, Южне, Біляївський, Овідіопольський і Комінтернівський райони, населення яких одержує воду з Одеського водопроводу і частково – до 10 тисяч кубічних метрів на добу, – з підземних джерел. Важливо зазначити, що підземні родовища питної води цього регіону малопродуктивні і не здатні повністю забезпечити потребу у господарсько-питному водопостачанні. Тому нижня течія ріки Дністер є основним джерелом водопостачання міста Одеси та інших населених пунктів центральної частини області. Головне, що рівень водопідготовки на очисних спорудах Одеського водопроводу по основних показниках забезпечує досягнення нормативних вимог для води питної, за винятком надійного видалення ротавірусних бактерій, які періодично спостерігаються у річці Дністер.

І третім є південний регіон, до складу якого входять 9 районів у межиріччі Дністра та Дунаю. Він найменш забезпечений підземними водами питної якості. Майже на всій цій території, крім міст Ізмаїл та Рені, підземні води не відповідають державному стандарту на питну воду, передусім, через високий вміст розчинених солей та різних домішок. А це, у свою чергу, потребує додаткових затрат на доочищення води.

Таким чином, водопостачання населення області здійснюється як з поверхневих, так і за рахунок підземних джерел. Всього ж господарсько-питні потреби складають близько 760 тисяч кубічних метрів на добу, з яких приблизно 560 тисяч кубометрів забирається з поверхневих джерел і лише 200 тисяч кубометрів з підземних.

– Оскільки більше двох третин населення області забезпечується за рахунок поверхневих джерел, а сама вода подається через водопровідні мережі, скільки їх є і чи відповідають вони сучасним вимогам?

– Їх загальна протяжність становить 9,08 тисячі кілометрів, з яких 38 відсотків, на жаль, потребують ремонту або заміни, – далі говорить Олег Кураков. – Разом з тим протяжність каналізаційних мереж сягає 1,42 тисячі кілометрів, з яких 34 відсотки вважаються зношеними. З п’яти існуючих поверхневих водозаборів, де йде очищення води до питної якості, лише один – в місті Кілії, потребує реконструкції. Крім того, в області налічується 45 каналізаційних очисних споруд, з яких 28 розміщені в малих містах, селищах та селах. Вони, на жаль, також працюють неефективно та не забезпечують належного очищення каналізаційних стоків, оскільки були побудовані ще в 60-70-і роки минулого сторіччя та орієнтовані на існуючі тодішні нормативи. Через всі ці обставини постала гостра проблема щодо забезпечення якісною питною водою населення області, особливо сільського і, передусім, на півдні області.

– На вирішення цих та інших завдань, наскільки я розумію, і спрямовує нас державна програма «Питна вода України на 2006 – 2020 роки», яка впроваджується також і на території Одеської області?

– Так, і вона спрямована на виконання таких заходів, як будівництво систем водопостачання на півдні області, реконструкцію системи водопостачання міста Одеси та приміських населених пунктів, пошук якісних підземних вод та буріння артезіанських свердловин в населених пунктах, в яких існує дефіцит питної води, а також на матеріально-технічний розвиток водопровідно-каналізаційного господарства міст, селищ та сіл області.

– Що вже зроблено і робиться згідно з цією програмою? Найперше цікавить найпроблемніший, південний, регіон.

– Для забезпечення південних районів області питною водою ще на початку 90-х років Постановою Кабінету Міністрів України № 134 від 14 березня 1992 року «Про водопостачання сільських населених пунктів» було розпочато спорудження Кілійського, Татарбунарського, Дністровського та Суворовського групових водопроводів. Крім того, завершення будівництва зазначених об’єктів передбачено і Державною цільовою соціальною програмою першочергового забезпечення централізованим водопостачанням сільських населених пунктів, що користуються привізною водою, на період до 2010 року, затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України № 741 від 27 серпня 2008 року. Це будівництво здійснюється за рахунок державного фінансування через Держводгосп України та за проектною документацією, що розроблена інститутом «Укрпівдендіпроводгосп».

– Будь ласка, розкажіть про це докладніше.

– Проектом на першу чергу будівництва Кілійського групового водопроводу передбачено спорудити систему централізованого водопостачання для 12 сіл району з населенням 33 тисячі жителів. Татарбунарський груповий водопровід складається з водогону та підкачувальних насосних станцій для подачі води до міста Татарбунари та шести сіл району від водозабірних та водоочисних споруд Кілійського групового водопроводу. За останні три роки на будівництво цих споруд з державного бюджету було виділено 54,1 мільйона гривень, у тому числі для Кілійського групового водопроводу – 30,71, Татарбунарського групового водопроводу – 23,39 мільйона гривень.

– Чи всі ці державні кошти використані, як то кажуть, за призначенням?

– Завдяки їм, спочатку були завершені роботи на першому пусковому комплексі Кілійського групового водопроводу та виконувалося будівництво насосних станцій, резервуарів чистої води та водогонів Татарбунарської системи водопостачання. У грудні 2007 року державна комісія прийняла їх в експлуатацію. І сьогодні ця система забезпечує подачу питної води до чотирьох сіл – Шевченкового, Фурманівки, Новоселівки, Червоного Яру Кілійського району.

У минулому році на продовження робіт з будівництва групових водопроводів на півдні області з державного бюджету було виділено 17,78 мільйона гривень. За ці кошти виконані роботи, які забезпечили подачу води ще до чотирьох сіл – Дмитрівки, Трудового, Марбії, Василівки Кілійського та до трьох сіл – Струмка, Спаського, Баштанівки Татарбунарського району.

– А як справи у будівництві сьогодні?

– Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 528 від 20 травня 2009 року за рахунок коштів Стабілізаційного фонду державного бюджету планувалося виділити на будівництво Кілійського і Татарбунарського водопровідних комплексів 67,24 мільйона гривень. Але, на жаль, станом на 20 липня зазначені кошти ще не надійшли. Будівництво Дністровського і Суворовського групових водопроводів в Ізмаїльському районі за браком коштів припинено ще у 1996 році. І буде продовжено тільки після завершення будівництва Кілійської і Татарбунарської систем водопостачання.

– Наскільки я знаю, область не залишається осторонь вищеназваних проблем.

– Так, незважаючи на фінансову скруту, у поточному році на модернізацію та будівництво водопровідно-каналізаційних споруд з обласного бюджету виділено трохи більше 8 мільйонів гривень, ще 4,5 мільйона гривень на розвиток систем водовідведення надійшло з обласного природоохоронного фонду. Хоча, зрозуміло, цих коштів не достатньо для розв’язання всіх нагальних проблем.