Про його професійні та морально-ділові якості чув і раніше, але особисто познайомитися з Миколою Олексійовичем довелося під час перебування на шпитальному ліжку. Було боляче й тривожно, і, мабуть, вперше в житті зрозумів: зараз, справді, все в руках лікарів.
Але і сум, і тривога розвіялися одразу, як у палату зайшов він, щелепно-лицьовий хірург вищої категорії Микола Олексійович Кельбедін.
– Нічого, друже, все буде гаразд, – по-батьківськи підбадьорив він.
А вже наступного дня була хірургічна операція. Перша – для мене як пацієнта, і кількатисячна для нього як лікаря.
Все пройшло вдало. Біль згас, рана загоїлася, а добрі спогади про людину залишилися.
«Друже» або «синку», – саме так звертається до своїх пацієнтів Микола Олексійович і спілкується з ними не за допомогою медичної термінології, а звичайною, зрозумілою для кожного мовою.
Він пройшов непростий життєвий шлях довжиною у 67 років. Нагла похоронка сповістила трирічного Миколку про смерть батька у лютому 1945-го.
– Ми тоді з матусею та старшою сестрою мешкали у Казані, де я у 1942 році й народився, – поділився своїми спогадами Микола Олексійович. – І вже в тому ж 1945-му переїхали до села Нові Ариші, що розташоване на відстані 100 км від Казані.
Сотні поранених, виснажених війною бійців, тих, хто наближав, як міг, Велику Перемогу, привозили тоді до сільської лікарні, у якій на посаді терапевта й працювала мати маленького Миколки.
А у 1949-му – знов переїзд. Цього разу – до селища Цип’я, де Марія Гаврилівна Кельбедіна отримала нове призначення головного лікаря у місцевій, розрахованій на 150 ліжко-місць, лікарні.
Так Микола з дитинства усвідомив, що означає на практиці дотримуватися клятви Гіппократа.
Він на власні очі бачив, чого варта допомога таких, як його мати, людей. А по закінченню середньої школи вирішив вступати до Казанського медичного інституту, аби продовжувати родинну династію лікарів.
Там пройшли шість років життя й навчання: перша теорія і перша практика. Там же, навчаючись за фахом стоматолога, він познайомився, а згодом одружився з однокурсницею Ніною.
Випускний вечір лікар Кельбедін вже зустрів у офіцерських погонах. Далі – служба у Забайкаллі, неподалік від неспокійного, на той час, радянсько-китайського кордону, у 382-му піхотному полку.
Сьогодні за його плечима 34 роки календарної служби та 44 роки медично-лікарської практики. Служба в багатьох краях колишнього Радянського Союзу – в Забайкаллі, Сімферополі, Одесі та за кордоном – у Монголії, Німеччині, Угорщині. Шлях – від лейтенанта до полковника медичної служби; від лікаря полку до начальника відділення стоматології 411-го окружного військового шпиталю.
Микола Олексійович неохоче розповідає про свої лікарські будні.
– Яка або які операції були в житті найскладнішими? Я їх не розподіляю за ступенями складності, для мене, як і для всіх хірургів, вони всі однакові й важливі. Щоправда, дві з них все ж таки запам’ятались особливо, – згадує хірург.
Наприклад, та, яку ще зовсім молодий лікар робив у Забайкаллі, несучи вахту у дивізійному медсанбаті, куди привезли тяжкопораненого вісімнадцятирічного солдата. Або ті 18 операцій, які довелося провадити протягом трьох років в Одесі, повертаючи до повноцінного життя дуже покаліченого на війні в Афганістані прапорщика.
У першому випадку – хлопець впав у багатокілометрову ракетну шахту та отримав численні поранення обличчя й переломи щелепи. У другому – у людини буквально все обличчя було порешечене осколочними пораненнями.
Але скальпель в руці хірурга не здригнувся, і солдат, і прапорщик одужали, а рубці загоїлися.
Полковник запасу медичної служби Микола Кельбедін обрав у своєму житті шлях щелепно-лицьового хірурга. Професія – цікава й відповідальна. Галузь медицини, в якій доводиться працювати, – багатогранна та складна. Лікування захворювань зубів, порожнини рота, слизової оболонки, травм обличчя й щелепи, здійснення пластичних операцій – такою є щоденна, копітка праця хірурга Кельбедіна.
Він звільнився у запас у 1999-му з посади начальника відділення стоматології 411-го окружного військового шпиталю. Зараз шпиталь – це Військово-медичний клінічний центр Південного регіону, відділення – клініка щелепно-лицьової хірургії та стоматології, де й працює лікарем-стоматологом-хірургом Микола Кельбедін.
Микола Олексійович не любить розповідати про свої успіхи та перемоги на медичній ниві, а почуття людей, які віддані клятві Гіппократа, часто відображує на аркуші паперу. Так, хірург Кельбедін пише вірші. Давно, з дитячих років. Пише про природу, віру й любов, про лікарів, про солдатів. Хлопчиськом він публікувався у «Піонерській правді», дорослим – на сторінках газет колишнього Радянського Союзу й незалежної України.
Вже незабаром побачить світ і його перша збірка «Я ріс під покровом тополиним», до якої увійшло понад 90 віршів. Вони були написані у різні роки, а своїм доступним, зрозумілим стилем відображують внутрішній світ автора, його погляди на життя та оцінку на ті чи інші події.
Такою різнобічною людиною є Микола Олексійович, з яким довелося познайомитися, перебуваючи на шпитальному ліжку. Майже два місяці я лікувався у Військово-медичному клінічному центрі Південного регіону і, мимоволі, був свідком того, як ставиться до своєї справи ця людина. Він допомагав побороти хворобу і солдатам, і офіцерам, і генералам, і кожний, хто повертався додому, висловлював йому своє коротке, але щире: «Дякую». А таке слово, погодьтеся, дорожче за все…
