У пошуках забутого героя

Усерозпочалосязтелефонногодзвінкамогоземляка, журналістазмістаБершадіВінницькоїобластіФ.Х. Шевчука. Федір Харитонович розповів, що у Вінниці готується до видання книжка нарисів про знатних людей області, і перепитав, чи не знаю я когось із земляків, гідних розповіді у цій книжці.

Так, я назвав ім’я Героя Соціалістичної Праці Митрофана Полікарповича Шморгуна. Та згодом Федір Шевчук знову зателефонував і сказав, що ні в архівах, ні в інтернеті ім’я Шморгуна знайти не вдалося, тож запропонував мені зайнятися пошуками і підготувати нарис.

На перший погляд, завдання видалося мені не таким вже й складним. Адже ми з Митрофаном Полікарповичем земляки, обидва родом із села Голдашівки Бершадського району, навіть далекі родичі. Коли в 1946 році я вперше подався «у світи», тобто до Одеси, моя мати попросила старшого брата Шморгуна Купріяна, котрий ще до війни жив в Одесі, опікуватися мною. Тоді й познайомився з молодшим його братом Митрофаном.

На той час обидва брати працювали шоферами на станції Одеса-Товарна, куди влаштувався і я. Ми часто зустрічалися на роботі і вдома у обох братів.

Дядька Митя, як я його тоді називав (він був старшим від мене на 12 років) часто розповідав про себе. А розповісти було про що: пройшов усю Велику Вітчизняну війну від першого до останнього дня фронтовим шофером та автомеханіком. Не один раз був пораненим. Нагороджений медалями «За бойові заслуги», «За оборону Кавказу», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною», «50 років Збройних Сил СРСР». Він сповна пізнав долю фронтовика. До останнього дня відстоював Крим, брав участь в десанті на Камиш-Бурун, відбивався від шалених атак фашистів на Марухінському і Тебердинському перевалах. І сповна пізнав радість в наступальних боях.

Потім наші шляхи розійшлися, зустрічалися рідко, і вже в 1974 році дізнався, що він удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці.

На той час Митрофан Полікарпович працював майстром складального цеху у виховній трудовій колонії-14 УВС Одеського облвинкомкому, тобто – з ув’язненими людьми, позбавленими свободи за якісь вчинки. Не певен, але здається, що це єдиний випадок в Україні, а можливо, і в Радянському Союзі, адже, звичайно, такі нагороди отримували доярки, трактористи, шахтарі, вчені… І раптом – майстер ВТК!

Отже, маючи такий початковий матеріал, мені здавалося, що швидко знайду ще багато цікавого про майбутнього героя нарису. Але не так сталося, як гадалося.

В обласному управлінні з питань нагляду за виконанням покарань, до якого входить ВТК-14, відповіли, що така людина не відома. Ніякого спеціального стенду чи куточка немає. І, взагалі, ніхто нічого не знає про Героя, який майже 20 років тому пішов на пенсію. Інтернет теж не давав потрібної інформації. І тільки після втручання начальника управління О.І. Галицького в архіві знайшли особисту справу М.П. Шморгуна. В ній збереглися цінні матеріали. Зокрема вітальні телеграми міністра внутрішніх справ СРСР М. Щелокова, міністра внутрішніх справ України І. Головченка, нагородний лист, різне листування, характеристики тощо. Виявилося, що під час роботи в ВТК-14 М. Шморгун в 1971 році отримав орден Трудового Червоного Прапора. Документи свідчать, що, крім урядових нагород, М. Шморгун багато разів за сумлінну роботу отримував подяки, премії, цінні подарунки.

Збереглася сторінка з галузевої газети «Трудовая жизнь» за 28 березня 1974 року, присвячена М. Шморгуну у зв’язку з високою нагородою. Ось витяг зі статті:

«Зазвичай говорять: майстер – командир виробництва. Але в колонії це визначення має більш глибокий сенс. Адже він і начальник загону, що відповідає за працевлаштування людей, котрі виходять на волю, за те, щоб вони знову не скоїли злочину. Мистецтво майстра визначається не стільки знанням виробництва, скільки вмінням працювати з людьми, позбавленими волі. За 19 років багатьом засудженим він допоміг усвідомити згубність їхньої поведінки, вивів на єдино вірну дорогу – чесно жити і працювати».

В пошуках Героя я зіткнувся з багатьма непередбачуваними складнощами. По-перше, через недбалість кадровиків спотворено прізвище Митрофана Полікарповича. В численних документах, анкетах, заявах тощо, написаних ним власноруч, чітко вказано прізвище – Шморгун. Але, мабуть, комусь воно здалося неблагозвучним, і от чиясь канцелярська рука вперто виправляє на Шмаргун.

У сім’ї Митрофана Полікарповича не було дітей. Рано пішла з життя дружина Валентина. Мабуть, через це збереглося дуже мало фотографій. Невідомо, де Золота Зірка Героя, Грамота Верховної Ради СРСР про присвоєння високого звання. Не вдалося розшукати людей, котрі з ним працювали. Хотілося б також знайти людей, хто у ті роки відбував покарання у ВТК-14 в Одесі і знав Митрофана Полікарповича. Тому прошу відгукнутися усіх, хто має таку інформацію, листом чи телефонним дзвінком до редакції газети «Одеські вісті».

Отже, пошук триває.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті