Всі її називають найчастіше Варенькою. Вона – людина надзвичайна: білолиця красуня з небесно-блакитними очима. Ми сидимо з нею в офісній затишній кімнатці і розмовляємо «про життя». Поруч – її мама, Зінаїда Костянтинівна Голобородова.
Дівчина належить до особливої категорії нашого багатошарового суспільства – до дітей-інвалідів. Вона категорично не згодна з тим, що людей з обмеженими фізичними можливостями по суті відтручують від тих, кого така біда, слава Богу, не зачепила.
– Ми, – говорить Варя, – такі самі люди. Із своїми уподобаннями, здатністю жертвувати, почуттями, бажаннями.
А бажання, мрії і мета у Варвари не аморфні. Цілеспрямована до нездолимої затятості, має логічне мислення і здатність так само логічно висловлювати свої думки, вона яскравим прикладом власного життя доводила: вони – такі ж, як і всі.
Варенька тисячу разів права. Мужня, вона багато чого пережила і перенесла, вона виключно завдяки своїй силі волі не залишилася на узбіччі життя. І лише їм обом відомо, якими зусиллями долалося несприйняття деяких людей (а було і таке) їхнє бажання навчатися у денній загальноосвітній школі. Ми з Зінаїдою Костянтинівною спеціально пройшли дорогою, яку вона разом з донькою – тоді ще школяркою – щодня долала пішки. А це майже півтора кілометра від дому до школи. Пішки – тому що ця чимала ділянка дороги у місті Арцизі автобусним забезпеченням не охоплена. З 2005 року порушує цю тему Голобородова у міськраді. Більше того, пропонувала від імені мешканців цього району міста і найбільш сприйнятливий варіант маршрутного авторуху. Поки що результату немає. Під час останнього свого візиту до міського голови Юрія Михайлова почула зустрічну пропозицію: «Знайдіть охочих працювати на цьому маршруті – і я не буду проти».
А Зінаїда Костянтинівна дивується:
– Та чи моя це справа? У нас і так проблем багато.
При цьому вона мала на увазі сім’ї дітей-інвалідів, які у більшості своїй позбавлені найголовнішого – спілкування з ровесниками.
Зінаїда Костянтинівна розуміла важливість такого спілкування і зробила все, щоб донька у ньому не відчувала дефіциту.
Сьогодні – Варвара – начитана, освічена, товариська дівчина з грамотною літературною вимовою. У неї багато друзів і знайомих. Але заповітна мрія Голобородових, та й усіх сімей з дітьми-інвалідами – реабілітаційний центр для дітей, хворих на ДЦП. Є ж такі в області. От і в Болграді працюють над цим, маючи намір відкрити такий на базі колишньої військової частини.
– А хіба в Арцизькому районі, – говорить Зінаїда Костянтинівна, – з його розташуванням була б проблема? Скільки будинків залишилося після знищення колишнього військового гарнізону, та й у житловому містечку. А ми, батьки, згодні у центрі працювати.
І тут же не без зітхання додає:
– Та вже хоча б роботу лікувально-фізкультурного комплексу відновили. Кажуть – немає коштів на ремонт. А так він нашим дітям-інвалідам потрібен.
Ні, на неувагу районної влади до проблем інвалідів Зінаїда Костянтинівна не скаржиться. Допомагають чим тільки можуть. І ремонт зробити обіцяють.
– Були б у нас якісь гроші, – сказала одна з матерів хворої на ДЦП дитини, – самі б за ремонт взялися.
Правду кажуть: хочеш зрозуміти чужий біль – постав себе на місце цієї людини. Є ж речі, на яких економити не можна. І я в тисячний раз наводитиму в приклад гуманіста Федора Куцарєва. Людину високої моралі і високої громадянської позиції, своїм гідним прикладом він геть заперечує огидну сентенцію «ситий голодного не розуміє». Федір розуміє! І все робить, щоб голодних по можливості стало менше. Він сам телефонує Голобородовій і запитує її, як голова районного товариства інвалідів: «Яка допомога потрібна?» А чи багато таких?
Варенька згадує:
– Скільки себе пам’ятаю – мама завжди була поруч. Гралася зі мною в гусей-лебедів, водила і приводила зі школи протягом всього навчання. Ми годинами розмовляли на всі мислимі і немислимі теми. Вона мені не просто мама. Вона мені – друг.
Ось вона, і, можливо, найголовніша умова, за якої дитина з обмеженими фізичними можливостями не почувається неповноцінною. Зінаїда Костянтинівна справді всю себе присвятила хворій дитині. Вона наполегливо виховувала у доньки силу волі, вміння протистояти обставинам, навчала найелементарнішим речам, без чого житейські будні немислимі.
– Мій мозок, – зізнається вона, – постійно свердлила думка: раптом щось зі мною станеться – як вона буде? І навчала господарювати, планувати сімейний бюджет, мити підлогу, варити борщ. І ми з цим упоралися!
Та ба! Така наполегливість матері дитини-інваліда ДЦП – швидше виняток. Скільки разів Голобородовій докоряли: «Чого ви дівчинку мучите, до школи тягаєте? Хай вдома сидить, вчителі самі прийдуть». А Зінаїда Костянтинівна наполягала на своєму: бути тільки у шкільному колективі, тільки серед однолітків. І безмежно вдячна вчителям за нормальні обставини у класі, у якому дівчинка успішно навчалася.
Зінаїда Костянтинівна, спираючись на свій дуже багатий, вистражданий досвід виховання дитини з проблемами опорно-рухового апарату, глибоко впевнена: асе або майже усе залежить від батьків. Від мами насамперед. А багато ж батьків з такою ситуацією стикаються. І дитині нічого не залишається, як годинами спостерігати за вуличним життям крізь віконне скло.
– У таких дітей, як наші, – говорить Зінаїда Костянтинівна, – потрібно вкладати утричі більше, ніж у здорових. І тоді вони не залишаться на узбіччі життя.
Варі з мамою і таким же турботливим татом пощастило. Втім, і у самої дівчинки характер бійця – мамин. Домоглася того, що не кожному і здоровому вдається. Закінчила обліково-економічний технікум. Захистила ступінь бакалавра державного економічного університету. Вийшла заміж. Працює бухгалтером. І пише проникливі вірші. Поза суспільством Варвара не залишилася. З багатьма проблемами, які повинні розв’язуватися на рівні держави, Голобородові упоралися самі. Хоча і з великими труднощами. Сьогодні мами разом із своїми дітьми-інвалідами, що подорослішали, яким тепер вже за 20, сподіваються, що існуючі молодіжні спілки, організації, рухи візьмуть під своє крило і їхніх дітей, допоможуть наповнити їхні будні глибоким змістом, залучать до своїх планів? Тоді і вони відчують свою причетність до важливих, потрібних суспільству справ. Хіба таке неможливо?
Стомлені від постійної боротьби із страшними наслідками ДЦП, що спіткало їхніх дітей, жінки вже навіть не скаржаться на те, що всіляких указів і постанов багато, а механізму їх виконання немає. От і з забезпеченням санаторно-курортними путівками хворих на ДЦП ніби-то все зрозуміло: повинні виділяти. І виділяють, але… мізер. І так – до чого не торкнись.
Ось чому так ратують вони за створення у районі реабілітаційного центру для дітей з ДЦП. Орієнтиром для них став Котовськ, де такий центр уже працює.
– І в нас, – кажуть, – можна б відкрити центр на базі хоча б двоповерхового дитсадка у «Комсомольці». Все одно кілька років він вже не діє.
– Головне, – відзначила Зінаїда Костянтинівна, – було б бажання.
Від себе додам – і співчуття. Життя – адже воно така штука непередбачувана. Яким боком до тебе повернеться – не вгадаєш. І тільки добро здатне біду відвести.
P.S.Варенька – як не вмовляла я її сфотографуватися – не погодилася: «Не хочу, не люблю, не буду». А шкода! Дуже гарне, одухотворене у неї обличчя…
