Сьогоднісвій75-річнийювілейвідзначаєрежисерОдеськоїкіностудії, заслуженийдіячмистецтвУРСР, професоруніверситетукультурологіїВадимВасильовичКОСТРОМЕНКО.
Можливо, ім'яВадимаКостроменкасьогодніменш«розкручене» напострадянськомупросторі, ніжіменайогоколег– СтаніславаГоворухіна, ГеоргіяЮнгвальд-Хількевича, КіриМуратової. Протеуйогорежисерськійфільмографіїєкартина, якуможнаназватинелишейого«візитноюкарткою», алейоднієюзнайяскравіших«візитнихкарток» Одеськоїкіностудії, – «Секретнийфарватер» зАнатоліємКотеньовиміЛарисоюГузєєвою у головних ролях. Цей фільм сьогодні стоїть в одному ряду з такими всенародно улюбленими картинами одеського виробництва, як «Весна на Зарічній вулиці», «Д'Артаньян і три мушкетери», «Місце зустрічі змінити не можна», «Зелений фургон». Відвідувачі інтернет-сайтів, присвячених радянському кіно, досі залишають про нього захоплені відгуки. А нещодавно «Секретний фарватер» було видано у Росії на ліцензійних DVD-дисках у серії «Легенди екрана».
З далекого дитинства
– Вадиме Васильовичу, коли майже 25 років тому Ви розпочали роботу над "Секретним фарватером", чи могли передбачити таку багаторічну всенародну любов до цього фільму?
– Ні, звичайно. Справа у тому, що я колись поставив собі за мету, змінив професію (Вадим Костроменко розпочинав як кінооператор. – Ю.В.) і вирішив спробувати свої сили у режисурі. Я знав, що знімати фільми потрібно про те, що знаєш. Оскільки я сам хлопчина часів війни, то мене і привабила тема "дітей на війні". Тому перший мій режисерський фільм про дітей-партизанів – це "Вершники". Пізніше був другий фільм з цієї серії – "Сто перший", про сина полку. І у "Секретному фарватері" один з головних героїв – хлопчина на війні. Ось така трилогія. Чесно кажучи, я не сподобався, що ця картина стане такою популярною, оскільки робив її, адресуючись якоюсь мірою і до глядачів-дітей, щоб їх це захоплювало. Але, з іншого боку, як виявилося потім, головна думка цього фільму зараз, на мій погляд, дуже актуальна. Чим він закінчується? Фашизм не добитий, будемо пильні! На жаль, ця думка сьогодні підтверджується. Фашизм відроджується у новій якості, відроджується так, що захоплює уми підлітків, які мало знають про війну, погано уявляють собі, що таке фашизм по-справжньому, але їх захоплює ідея якогось фрондерства – бути не такими, як усі. Але вони стають керованою масою, і знайдеться могутній лідер, і поведе їх, і заведе, Бог знає куди. Це дуже небезпечно. Взагалі, у мене неодноразово виходило так: що не зніму – підтверджується життям. На початку дев'яностих я зняв картину "Вища істина бомбіста Олексія" – про те, який жахливий і антилюдяний тероризм. Але ж коли я знімав, такого розгулу тероризму не було, і припустити ще не можна було, у яких масштабах він незабаром розквітне. А сьогодні це як ніколи актуально.
– Повертаючись до теми "хлопчиків війни". 22 червня 1941 року Вам було неповних сім років. Ви пам’ятаєте цей день?
– Звичайно, пам'ятаю.
– Якою була Ваша реакція на цю страшну звістку?
– Цілком парадоксальна. Я біг вулицею свого селища в Донбасі, розмахував рукою і кричав: "Ура, війна!". Чому я так кричав, чому я так радів? По-перше, вік був малий, по-друге, на мене, як і на багатьох, вплинула пропаганда, яку активно нав'язували нам у ті роки. Навіть пісні були такі, дуже бадьорі: "Если завтра война, если завтра в поход – будь сегодня к походу готов!", "Когда нас в бой пошлет товарищ Сталин...". Але вже буквально через місяць у нас у Донбасі розпочалися затемнення вікон від бомбувань, почали прибувати ешелони з величезною кількістю поранених. Повз наш будинок, на машинах, у яких на фарах були спеціальні насадки з щілинками, щоб не видно було з повітря, їх всю ніч везли до шпиталю. І от тоді навіть мені, пацанові, стало по-справжньому страшно.
– Усі воєнні роки Ваша сім’я жила там же, в Донбасі?
– Батько у мене був в армії, його призвали ще на Фінську війну, пройшов всю Велику Вітчизняну, і тільки в 1947-му його демобілізували. Мама була вчителькою, і нам у 41-му вдалося евакуюватися – до Південного Казахстану, до міста Чимкента. А в 1944-му, як тільки звільнили Донбас, маму відразу ж затребували назад, щоб викладати у школі. Повернулися ми на згарище, нашого будинку вже не було. Взагалі, руйнування в Артемівську були страшні. Відбудовували місто німецькі військовополонені. Кожного ранку полонених вели великою колоною на роботи. І кожного ранку вздовж цієї колони стояли люди і кидали їм продукти – хто хліб, хто картоплю, хто помідор. Підгодовували тих, кого кілька місяців назад вигнали з боями, тих, які поводилися на нашій землі як звірі. Але коли він полонений – його жаль…
«Беліссімо!»
– Зробимо хронологічний стрибок і перемістимося у 1957 рік. Юнак, випускник операторського факультету ВДІКу Вадим Костроменко приїжджає працювати до Одеси. Ви до цього бували у нашому місті?
– Ніколи.
– Потрапили сюди за розподілом?
– Так, у ті часи була система розподілу, але у мене було право вибору, оскільки моя дипломна операторська робота одержала приз на конкурсі студентських фільмів, який провадився в межах того самого знаменитого Всесвітнього фестивалю молоді і студентів у Москві. Наш фільм посів друге місце серед студентських робіт з усього світу. І у зв'язку з цим у мене з'явилося право вибору. І коли я на комісії з розподілу сказав, що хочу до Одеси, всі були здивовані, чому не залишаюся у Москві, куди всі так прагнуть. Але я знав, що хлопці-вдіківці з попереднього випуску, які поїхали до Одеси, вже всі працюють самостійно. Якби я залишився на "Мосфільмі, ходив би в асистентах років десять.
А тут я приїхав – і саме Марлен Хуцієв закінчує зйомки свого знаменитого фільму "Весна на Зарічній вулиці". Марлену треба було зняти такий план-проїзд індустріальних пейзажів для відеоряду до пісні "Когда весна придёт, не знаю…". І мене відправили до Запоріжжя, там залізниця проходить в оточенні колосальної кількості заводів, труб, кранів, ще якихось металевих конструкцій. Я забрався на дах якогось вагона і проїхав, знімаючи це все на ручну камеру. Ці кадри увійшли до картини.
– Можу помилятися, але мені здається, що у Вашої операторської фільмографії особливе місце посідає картина "Вірність" – режисерський дебют Петра Тодоровського.
– Так, звичайно. З Петром Тодоровським ми вже тоді дружили, жили в одному гуртожитку. Адже ми з ним обидва ВДІКівці-оператори, учні одного майстра – Бориса Ізраїлевича Волчека, тільки Тодоровський випускався раніше за мене, і на Одеській кіностудії опинився раніше. І от він наважився перейти з операторів у режисери. На зйомках "Вірності" було кілька непростих ситуацій, пов'язаних саме з операторською роботою. Починали роботу над фільмом інші оператори – мої молодші товариші, випускники ВДІКа Вадим Авлошенко та Леонід Бурлака. Але Авлошенка раптом несподівано для знімальної групи призвали в армію, і Петро Юхимович Тодоровський попросив мене долучитися до роботи, причому за двох, адже Льоня Бурлака був тоді вчорашній випускник, зовсім зелений, недосвідчений. Я погодився, але відстояв при цьому Льоню: фільм ми закінчували разом. І вже у самому кінці зйомок я доклав багато зусиль, щоб у титрах були всі три прізвища – Авлошенка, Бурлаки, Костроменка.
Коли робота вже наближалася до кінця, раптом виявилося, що величезна частина знятого матеріалу – брак. У цьому браку ніхто не був винен, просто ми знімали в районі, де було сильне радіоактивне випромінювання, і плівка виявилася засвіченою. Найприкріше, що до браку потрапили зимові зйомки у Саратові (картина здебільшого знімалася там, оскільки саме в Саратові у 41-му році Тодоровський закінчував піхотне училище). А тієї зими в Саратові довго не було снігу. Нарешті, випав, ми встигли все відзняти, і раптом – брак. Я переживав дуже. Настільки, що взагалі був готовий покінчити життя самогубством, цілком серйозно. Але Петя Тодоровський мене заспокоїв, сказавши: "Вадиме, ну не війна ж...". Перезняли все, причому наша дирекція зробила подвиг – запорошили потрібну натуру штучним снігом. Хоча штучного снігу в сучасному розумінні тоді не було – ми використали пожежну піну, алебастр, сіль у величезних кількостях, – щоб блищала у кадрі, як сніг на сонці. Загалом, зняли. І, на моє величезне задоволення, на Венеціанському кінофестивалі щодо операторської роботи у фільмі "Вірність" було сказано: "Беліссімо!".
Режисерський дебют
– А як відбувся Ваш перехід з операторів у режисери?
– Наш майстер у ВДІКу, професор Борис Ізраїлевич Волчек, не втомлювався повторювати нам: "Якщо хочеш бути хорошим оператором – як мінімум, на 50 відсотків ти повинен стати режисером, інакше будеш просто фотографом". І тому майже всі учні Бориса Ізраїлевича – і випуску Тодоровського, а потім і мого випуску, зрештою, ішли в режисуру. А тут, у 1971 році, сталося так, що на кіностудії з'явився сценарій Василя Решетникова "Вершники" і був поставлений у план. Але була одна заковика: сценарій з'явився пізно, справа вже йшла до осені, а потрібно було знімати події перших днів війни – тобто червень. Причому, майже вся дія відбувається в лісі, а як зняти червень, якщо ліс уже весь в осінньому жовтому листі? Тому всі нормальні професійні режисери від цього сценарію відмовилися. А у мене з'явилася ідея, і я, зі сміливістю неофіта, прийшов до дирекції і сказав, що знаю, як це зробити. І мені довірили цю роботу.
– І як же Вам вдалося зняти червневий ліс у жовтні?
– Дуже просто. Я приїхав на телебачення (картина знімалася на замовлення Держтелерадіо СРСР) і сказав, що зніматиму цей фільм чорно-білим, щоб жовтизни не було видно. Там дуже здивувалися і сказали: "Але за чорно-білі картини ми платимо наполовину менше". Кажу: "Не важливо". І запустився зі зйомками. Загалом, вдалося устигнути до зими, хоча було дуже складно: у головних ролях діти, а за законом дітей можна знімати тільки дві години на день. Це зараз із цим ніхто не рахується, а тоді контролювали суворо. І, крім дітей, ще потрібно було працювати з кіньми. А ще – німецькі літаки, а ще поїзди – і так далі. Але вклалися до зими. І коли картина вийшла на телеекрани і на Всесоюзному фестивалі Держтелерадіо одержала перший приз – я зрозумів, що в операторство вже не повернуся: вийшло.
День сьогоднішній
– Є така приказка: "Імперія не вмерла, якщо в строю залишається хоча б один її солдат". Сьогодні Ви і є такий – один з останніх лицарів Одеської кіностудії, який зберігає і обстоює ті крупинки, що залишилися від періоду її розквіту. Ваша офіційна посада зараз...
– Директор музею кіно Одеси.
– І великий штат у музеї?
– Одна людина – я (посміхається).
– Тобто, Ви і директор, і екскурсовод, і хранитель в одній особі. Крім того, я знаю, що в останні неспокійні роки, коли кіностудію раз у раз намагаються здати в оренду або взагалі пустити її землі у продаж, – Ви завжди серед перших кидаєтеся у бій.
– На щастя, нарешті-то знайдено якийсь консенсус: керівником кіностудії призначено "нашу людину" – одеського режисера Віктора Ноздрюхіна-Заболотного, який, як професіонал, зацікавлений, щоб кіно в Одесі все-таки знімалося. І тому зараз у мене гострих конфліктів не виникає. Але доти, доки цього не сталося, було все – і судові позови, і демонстрації протесту у Києві та Одесі. Сказати, що ми багато досягли, не можна. Але, принаймні, кіностудія поки ще жива.
– Тобто після боїв у Вас з'явилося трохи часу. І чим Ви його заповнюєте?
– Зараз закінчив роботу над книжкою "Нариси історії Одеської кіностудії у фактах, документах, спогадах і байках". Перша частина – від появи кіно в Одесі до 1941 року. І, здається, знайшов у Москві видавця. Як тільки процес видання піде, візьмусь за другу частину – від 1941 року і далі.
– Вадиме Васильовичу, сьогодні, коли Вам виповнюється 75, Ви з висоти свого віку оглядаєтеся назад, на ті віхи, про які ми сьогодні говорили – дитинство, навчання у ВДІКу, перша операторська робота, режисерський дебют... Скажіть, за Вашими сьогоднішніми відчуттями – це було нещодавно, чи це було давно?
– Звичайно, нещодавно. Зовсім нещодавно. Взагалі, відчуття часу – він з віком прискорюється. От я зараз викладаю в акторській школі – і показував дітям фільм за участю Віри Холодної. Запитав їх: "Ви думаєте, що це було так давно?". І кажу одній з дівчаток: "Дай-но мені свою руку. От я взявся однією рукою за тебе, а от цією другою рукою я тримався зовсім недавно за руку доньки Віри Холодної. А донька трималася за руку мами. От ланцюжок – раз-два-три".
А вперше такий ланцюжок я вибудував у 1977 році, коли знімав картину "Квартет Гварнері". Там у мене був чудовий акторський склад: Юрій Соломін, Михайло Кузнецов, Вацлав Дворжецький... І одну з ролей – іноземного комерсанта – грав тоді вже літній актор Всеволод Якут. А в молодості він грав у театрі молодого Олександра Сергійовича Пушкіна. І одного разу на виставу прийшла жінка дуже похилого віку, яка подарувала йому портрет Пушкіна у дитинстві – оригінал, написаний з натури, той самий, широко відомий тепер – хлопчик у кучериках, подарований їй свого часу родичкою Пушкіна. Цей портрет тримав у руках сам Пушкін, потім його родичка, потім ця жінка, потім мій актор. Я портрет не тримав – він уже давно в музеї – але я тримався за актора. От ланцюжок – від Пушкіна до мене, зовсім невеликий.
