Отже, у нашому місті відбулася якась подія. Офіційно про неї повідомлялося так: «З 8 по 11 вересня 2009 р. на базі Одеського Літературного музею проходить Перший Гоголівський Відкритий Літературний Фестиваль. Фестиваль присвячений сучасному літературному процесу і покликаний стати щорічною великою подією в Одесі та у літературному світі».
Звернімо увагу на слівце «відкритий». Це неправда! Перед нами типовий закритий захід. Список учасників представницький: приїхала навіть Людмила Петрушевська, та й досить «розкручений» сьогодні Дмитро Биков, редактор журналу «Октябрь» Ірина Барметова, яка багато зробила для Одеси, випустивши чотири роки тому спеціальний номер журналу, присвячений літературі міста. А заодно Дмитро Веденяпін, Леонід Костюков, літературний критик Лев Данилкін, колишня одеситка Марія Галіна. Одесу ж репрезентував головним чином Борис Херсонський.
Хороші люди. Добру справу затіяли. У добрий час приїхали. Чим же не задоволений автор цих заміток? Ах, так, звичайно, – його не включили до списку учасників! А він, зрозуміло, вважає, що на це заслуговує – все-таки піввіку вже працює у літературі. Втім, і не його одного! Одна досить зубаста одеська поетеса, втім, гідна і уваги, і поваги, розмовляла з організаторами, просила включити її до числа учасників, дала свою візитку. Їй, звичайно, навіть не зателефонували.
Мої претензії адресовані, зрозуміло, не гостям фестивалю, а його організаторам. Крізь які «окуляри» вони дивляться на літературу Одеси, і чи не визначають ці окуляри їхні особисті «стильові пристрасті»?
Втім, запитання це риторичне. На жаль, у багатьох з нас склалося враження, що заявлений як «відкритий фестиваль» захід – не що інше, як звичайний «міжсобійчик» групи літераторів. Ще два десятки років тому стало зрозуміло: колишнього літературного життя – більше немає. Закінчилося. Є лише безліч «тусовок» навколо тих чи інших журналів, є якісь замкнуті і самодостатні «кола», до яких потрапити можна лише через особисті зв’язки, постійно обертаючись на орбіті, мигтячи. Спільний духовний простір (а тільки у ньому і може жити культура) розвалився, і пов’язано це було не тільки з розпадом країни. Ми вже дожили до того, що виставки «продвинутих» художників – влаштовуються для самих же художників, музиканти, які далеко відірвалися від простодушних слухачів, грають для музикантів. А поети – читають вірші у колі поетів. Культура – як недоброї пам’яті їдальня самообслуговування. Струмочків та й просто калюж, на які розтеклася культура – безліч! Хваліть один одного – дивишся, і вас похвалять, і ви можете набути репутації генія якоїсь чергової «тусовки ігрек».
Таке – і московське, і, на жаль, одеське «літературне життя». Ми, одесити, на відміну від москвичів, – непрочитані поети. Переконаний, що з віршів поетів, які нині живуть у місті, можна скласти досить добротну антологію. Але чи існує у нашому місті нормальне літературне життя? Відповідь проблематична. Що ще сумніше – зовсім відсутня літературна критика. У цій ситуації зустріч з москвичами була б дуже корисною. Якби всі сторони... були справді зацікавлені у консолідації літературних сил, у збиранні талановитих людей незалежно від їхніх стильових переваг і приналежності до тієї чи іншої групи. А то зі струмочків і калюж – легко утвориться болото, і в такій атмосфері набагато краще почуваються бездарності, ніж справді талановиті люди.
Не можна сказати, що все безнадійно. Є альманах «Дерибасовская-Ришельевская», редакторів якого – Ф. Кохрихта і Є. Голубовського – запросили на фестиваль. Є одеське відділення Конгресу літераторів України – Південно-російська спілка письменників, яка була організаторами фестивалю повністю зігнорована. Але і групівщина є, групівщина! У всіх, хто має хоч якийсь вплив, є свої «списки», свої переліки тих, кого слід вважати одеськими письменниками. Один з них оголосив на фестивалі Валерій Хаїт – у ньому, звичайно, добру половину представляли письменники-гумористи. А що ж робити тому, кого «у списках немає»? Спалити на знак протесту свої книжки у дворику Літературного музею чи перестати писати?
Затхле приміщення потрібно провітрювати. Потрібні суперечки, дискусії, критика, – словом, справжня відкритість літературного життя. Спасибі, звичайно, улаштовувачам фестивалю, але про нас, одеських літераторів, про наше важке становище – вони мало думали. Шановні пані з Літературного музею! Хоча б кімнату заведіть, до якої одеські автори приносили б і дарували свої книжки. Бібліотеку книжок одеських авторів. Не кажучи вже про більше. Щоб не довелося говорити: «Они любить умеют только мертвых».
Одесити пишаються своїм літературним минулим. Сьогодення ж таке, що їм необхідно подолати комплекс своєї літературної провінціальності. Духовне життя нашого міста досить мляве, не порівнянне з життям не тільки Києва, але й Харкова, і Львова, не кажучи вже про такі міста російської глибинки, як Катеринбург або Новосибірськ. Отож, пишаймося своїми гумористами, своїми «знатоками», своїм чудовим минулим, – чи у нас ще є дещо в запасі?
