Пам'яті Семена Крупника
...Вже рік, як під оплески зали Ви пішли у Вічність....Семене Самойловичу, цей час для тих, хто залишився, був не простим. Катаклізми в природі та економіці, руйнування життєвих принципів і моралі загострилися настільки, що більшість тих, кого Ви знали, впадають у відчай. А це – особливе коло людей. Це вони – інтелігенція міста – прийшли ясного осіннього дня до Вас, щоб сказати, що Ви як і раніше з нами, що Ви підтримуєте близьких і рідних Вам людей. Ви заходите до гримерки російського театру перед початком вистави – тут Ви працювали останні роки, – тільки чомусь мовчите на сцені, коли повинні звучати Ваші репліки у "Вії", "Акомпаніаторі", "Степані Разіні"... – а їх вимовляють інші актори.
Ви проходите повз театр оперети, де пройшла більша частина Вашого творчого життя і зіграні блискучі ролі у виставах "Біла акація", "Чорноморський вогник", "На світанку", "Біля рідного причалу" та багато-багато інших. Тільки чомусь ніхто більше не просить у Вас автограф – одесити просто пробігають мимо, – а Ви здивовані... І не розумієте, чому Євгенія Дембська – ще одна легенда театральної Одеси – стоїть біля відкритого Вам пам'ятника і зі сльозами на очах говорить, що Ви були її кращим партнером по сцені...
– Чому – був? Я ж тут, з Вами... І зі мною поруч Люся Сатосова – теж народна артистка України...
Семене Самойловичу, там, де Ви, вже є і Євген Леонов, і Олег Янковський, і Олександр Абдулов... А тут, на великому цвинтарі, біля пам'ятника, серед тих, хто прийшов на річницю Вашої пам'яті, стоїть Ваш колега та учень Олег Школьник з пониклою головою та сумним букетом у руках... І усім бажає здоров'я та довгих років, щоб довше пам'ятали Вас...
А в російському театрі відкрито галерею портретів провідних акторів. І Ви у повний зріст – в ролі Маестро з Вашої останньої в житті вистави. Відірватися від картини неможливо – Ви там живий...
Ви проходите улюбленою Соборною – площею, де жили – і Вам чомусь не махають руками шахісти та доміношники: "Привіт, Семене!". Ви здивовані... Але вони незабаром стягнуть з голів свої берети та кепки – цими днями біля Вашого будинку відкривається меморіальна стела, присвячена Вам. І знову будуть звучати оплески талановитому артистові, як тоді, у театрі...
Ви були фантастичним трудівником, і Вас любила публіка, – згадують Ваші колеги. Ви були сьогоденням іншому, – говорять близькі Вам люди. Ви були спаравжнім другом, – це знали усі ми. Ви були чудовим батьком та дідом, – стверджує Ваша сім’я.
Ви ніколи не наполягали на виборі професії дітьми, хоча й вони, і онуки Ваші виросли за лаштунками. Старший син Андрій – політолог, викладач, його дружина Ольга – відомий у місті лікар-невропатолог, як і красуня-онучка Марія. Однак Ваша доля продовжена в онукові Андрієві – студенті Московського театрального інституту ім. Б. Щукіна, та в сині Михайлові, інженері, але авторі багатьох пісень і віршів, які Ви виконували. І на Вашій тризні він прочитав:
Я ухожу, но я еще вернусь,
Чтоб лишний раз кому-то улыбнуться.
Чтоб, как свою, понять чужую грусть,
И вновь на льду проблем не поскользнуться.
Чтоб вовремя сказать кому-то «Да!»,
А «Нет!» держать под стражей и замками,
И без пунцово-красного стыда
С людьми встречаться честными глазами!
Чтоб ДАТЬ все ТО, что раньше не успел,
А БРОСИТЬ только курево и водку…
И спеть без фальши то, что не допел,
И выйти в море с удочкой на лодке…
Чтоб жарился в духовке жирный гусь,
Чтоб над собою смог я посмеяться,
Я ухожу, но я еще вернусь,
Куда же мне от вас от всех деваться?..
