Жовтень, що минув, закарбується в новітній історії України не лише як дата початку епідемії грипу A/H1N1. Гадаю, що не помилюсь, стверджуючи таке: ще ніколи з такою завидною інтенсивністю в Україні не фіксувалися обстріли редакцій та окремих працівників мас-медіа. Лише одному випадку (про нього пізніше) територіальний орган МВС без зволікань порушив кримінальну справу. Решту інцидентів мали б «поховати», якби не настирливість тих, кого намагалися залякати.

З досьє «ОВ» Півтора десятиліття тому, 17 жовтня 1994 року у приміщенні відділу політики редакції газети "Московський комсомолець" пролунав потужний вибух. Журналіст Дмитро Холодов, який щойно приніс до "МК" кейс із "сенсаційними матеріалами про небувалих розмірів корупційні діяння у колишній Групі радянських військ у Німеччині", загинув миттєво. Важке поранення отримала його колега Катерина Дєєва, пошкодження різного ступеню тяжкості – іще двоє співробітників редакції. Як з’ясувалося, у кейсі, замість "компромату" на генералів з Міноборони РФ, був вмонтований безвідмовний вибуховий пристрій. Дмитро повністю довіряв своєму інформаторові з МО офіцеру-десантнику, колишньому начальникові розвідки ПДВ Павлу Поповських; а той, виконуючи злочинний наказ "згори", використав таке ставлення до себе як сприятливу обставину для скоєння тяжкого злочину.

За те вбивство 15-річної давнини ніхто не покараний й досі. Батькам Дмитра, Зої Олександрівні та Юрію Вікторовичу, не допоміг навіть Європейський суд з прав людини, куди літні люди звернулися зі скаргою на російських владців. Підстави для відхилення скарги були формальними. По-перше, вбивство було скоєно у жовтні 1994-го, коли Росія ще не приєдналася до Європейської конвенції з прав людини (це відбулося лише у травні 1998 року). Посилатись на процесуальні порушення, внаслідок яких було порушено їх право на справедливий судовий розгляд, батьки, на думку Європейського суду, не мали права, позаяк не заявляли в ході процесу паралельний цивільний позов. Щодо порушеного права на свободу висловлення думок, то заявити про цього, на думку суду, міг тільки сам Дмитро Холодов, а не його батьки.

Рішення суду розчарувало американських та російських правозахисників. "Виправдувальні вироки російських судів та вердикт Європейського суду означають, що вбивці Дмитра Холодова виявилися безкарними", – констатував глава Комітету захисту прав журналістів Джоуль Саймон. З огляду на щойно наведене, обстріли редакцій "Віче-Інформ" (Луцьк), "Нової зорі" (Івано-Франківськ) та "Експрес" (Львів) українські правоохоронці цілком можуть потрактовувати... навіть не як прояви хуліганства, а як дитячі забавки, за які навіть акт про адміністративне правопорушення не варто складати з міркувань економії паперу. Бо ніхто не вбитий, навіть не поранений.

Скоріше за все, інциденти так і лишилися б "дрібними виробничими непорозуміннями", якби з-поміж тих, кого зробили "живими мішенями", не виявилися співробітники одного з найуспішніших медіа-проектів України. Газетярі з "Експресу", чий щотижневий тираж "зашкалює" за мільйон, "достукалися" до Прем’єр-міністра. Лише після того, як Юлія Тимошенко узяла розслідування інциденту під власний контроль, львівські міліціянти наважилися, нарешті, на нетривалий сплеск службової активності. Виламавши двері у квартирі навпроти будинку редакції (звідки ймовірно й робилися постріли по вікнах "Експресу"), і встановивши у приміщенні "засідку", правоохоронці зуміли затримати якогось 20-річного молодика. Далі, за твердженням прес-офіцерів УМВС, з’ясувалося: пневматичну рушницю ІЖ "стрільцеві" подарував люб’лячий батько. І щасливий іменинник вирішив повправлятися на живих мішенях. На горобцях та воронах. Стріляв-стріляв по тих бідолашних птахах, аж доки випадково не влучив кульками у робочий кабінет завідувача відділу маркетингу редакції "Експресу". Звісно, кримінальну справу з-за такої "дрібнички" у ГУ МВС України у Львівській області ніхто й не збирався порушувати; проте юнака, як стверджують керівники "Експресу", чомусь й досі тримають десь у підвалі управління...

Мабуть, когось іншого версія, оприлюднена речником ГУ МВС Денисом Харчуком, й влаштувала б. Та "експресівці" виявилися не такими довірливими, як того хотілося б. Спершу журналісти зателефонували до Іжевська, де виробляють оті "іграшкові" рушниці. Почувши про відстань від квартири "винищувача горобців" до будівлі редакції популярного часопису, – 64 метри 75 сантиметрів – удмуртські зброярі почали голосно сміятись у слухавку. Бо їхній витвір просто не розрахований на гарантоване влучення у ціль на відстані більше ніж 10 метрів. Якщо ж об’єкт знаходиться на іще більшій відстані – навіть чудо не втримає оту кульку від банального "приземлення", куди б нею не намагались перед цим поцілити!

Фахівці з Іжевського заводу виключили також можливість здолання кулькою двох шибок поспіль, – навіть якщо стрілець справді стояв на відстані 10 м від редакційного вікна. Отже, зброя, з якої завдавався постріл, мала бути зовсім іншого типу. Або "повноцінна" бойова, або, принаймні, дрібнокаліберна, з якої, втім, можна небезуспішно стріляти в будь-якому з мисливських угідь. Додам, що такі ж гвинтівки іноді використовують й професійні кілери.

Чому начальник міської міліції Ігор Цікало та керівник обласної Василь Пісний дозволили "запустити в маси" таку відверто дурнувату версію? На думку заступника стратегічного редактора "Експресу" Світлани Мартинець, у правоохоронців напередодні президентських виборів цілком могли бути й свої інтереси в "газетній справі". Пані Світлана, зокрема, припускає, що "стрільба на ураження" могла б бути для львівських силовиків (або колишніх, або теперішніх) таким собі "відволікаючим маневром". Розробники "багатоходівки" розраховували на наївність журналістів, які передовсім мали б сповістити про обстріл їхнього приміщення черговому по Франківському райвідділу ГУМВС України у Львівській області. Після цього співробітники органу внутрішніх справ отримали б можливість безперешкодно пересуватись по редакції і, можливо, непомітно для її працівників встановлювати або ж "перезаряджати" прослуховуючу апаратуру. Таких можливостей значно побільшало після того, як Прем’єр Тимошенко віддала міністрові внутрішніх справ Ю. Луценку відповідні розпорядження щодо "справжнього" розслідування інциденту. По кабінетах "Експресу" вільно розгулювали аж вісім оперативників! Щоправда, попри зміст припису прокурора Франківського району міста Львова (до цього він не був палким прихильником перевірки сигналу журналістів), ті міліціянти спромоглися докладно поспілкуватися лише... з одним охоронцем "Експресу". Хоч мали б опитати бодай кількох представників творчого складу редакції.

Як на мене, в цій версії є щонайменше одна "слабка ланка". Річ у тім, що в Україні, в тому числі у Львові, існує безліч компаній, що здатні будь-коли ретельно перевірити будь-який офіс на предмет виявлення в ньому "жучків". Будь-яка редакція може й придбати для власних потреб цю вельми корисну апаратуру. Зокрема газета "Експрес", яка у матеріальному плані випереджає, як мені здається, будь-яку з інших західноукраїнських редакцій.

Здогадуючись про "інтелектуальне шпигунство" у своїй "вотчині", редакторат "Експресу", однак, не квапився пошукати отих "жучків". Хоч періодично й підозрював "у чомусь такому" тих же міліціянтів. Приміром, варто було кільком керівним працівникам голосно вимовити в кабінеті "Експресу" прізвище когось з міліцейських очільників і докладно розповісти про свої підозри щодо останніх, – того ж дня або генерал Пісний, або полковник Цікало скликали позапланову прес-конференцію (куди, звісно, "експресівців" не запрошували) і... спростовували "шкідливі чутки", про які ніхто, окрім кількох журналістів "Експресу", й не знав...

Тепер – про небажаність витоку внутриредакційної інформації. 15 років тому автор цих рядків мав честь працювати у найуспішнішому медіа-проекті 90-х років – газеті "Киевские ведомости". Часопис мав чи не найпотужніший в країні творчий склад, найсучаснішу комп’ютерну техніку; відповідно, й праця журналістів оплачувалася не тільки у купоно-карбованцях, а й іноземною валютою, зокрема, голландськими гульденами. Ці премії нараховувались рішенням президента "КВ" Сергія Кічігіна за найкращі матеріали щотижня.

І от за такими топ-публікаціями почали полювати наші конкуренти, перш за все кореспонденти іноземних інформаційних агенцій. Як не прикро зізнаватись, але з-поміж співробітників "КВ" знайшлися такі, хто банально "крав" сенсаційні тексти або з комп’ютерів (переганяючи їх електронною поштою до конкурентів), або шляхом вичитування просто зі шпальт у секретаріаті газети й подальшого надиктовування телефоном. Шановані в світі агенції, оперативно поставивши на свої новинні стрічки "наші" ексклюзивні знахідки, неодноразово випереджали "КВ". Що не могло не стривожити її редакторат.

Керівництво "КВ", застосувавши низку "оперативних методів", згодом "вирахувало" кількох таких спритників. Усіх їх із ганьбою звільнили того ж робочого дня. Які ж вигоди мали б, в разі ритмічної роботи прослуховуючих пристроїв у приміщеннях редакції, львівські міліціянти? На думку відомого журналіста Богдана Куфрика, ця інформація невдовзі дуже цікавитиме виборчі штаби відомих усім кандидатів у президенти України. Тож за певну винагороду правоохоронці могли б її "зливати" за день або кілька днів до виходу чергового числа "Експресу". Ті, хто колись працювали у виборчих штабах, мене неодмінно зрозуміють. Знати, який саме "цвях" або ж яку саме "бомбу" підготували політконкуренти один одному, прагнуть всі. Гроші тут рахувати не прийнято, – як, наприклад, із відомою всім "педофільською історією". Сумно лише, що автори "багатоходівки" жодним чином не подумали про безпеку відвідувачів редакції, про безпеку їхніх дітей, що часом перебувають у приміщеннях "Експресу", "Віче" або "Нової зорі". Не кажу вже про власне журналістів та комерційних працівників.

Цими днями, на додачу до трьох західноукраїнських видань, схожа історія трапилася і в Дніпропетровську. Однак на Батьківщині Вождів, попри відомі всім звинувачення очільника дніпропетровської міліції у проявах корупції, кримінальну справу за фактом замаху на працівника телекомпанії порушили без вагань. Будучи особисто знайомим із кількома вітчизняними журналістами, які, на жаль, загинули за з’ясованих/нез’ясованих обставин, автор давно виробив на випадки, подібні до "львівського", власну точку зору. Полягає вона в наступному: ніхто, включаючи співробітників міліції, ніколи не відповідав і не відповість за власну недбалість стосовно захисту конкретного працівника медіа. Більше того, статтю 171 КК України – "перешкоджання журналістській діяльності" – в нашій країні за час її "існування" в Кримінальному кодексі застосували аж... два рази. В решті випадків дізнавачі робили все, аби знайти привід для перекваліфікування на іншу, "безпечнішу" для злочинців та силовиків, статтю. Не помилюсь, якщо стверджуватиму: обіцяне іще міністром внутрішніх справ Юрієм Кравченком прирівнювання злочинів проти журналістів до злочинів проти працівників правоохоронних органів насправді – красива, проте марна казочка. Якщо ж ті злочини скоюються самими міліціянтами (в чому майже впевнені журналісти вищезгаданого львівського видання), усі розмови про демократичний вибір, що його начебто зробили держава Україна, варті не більше, ніж оті кульки, що ними начебто завзято стріляв по горобцях отой галицький недоук.

Вибух "дипломата" в руках Дмитра Холодова і удушення Георгія Гонгадзе є нічим іншим як "прозорими натяками" на небажаність існування в колишньому СРСР іншої точки зору, ніж офіційна. І навіть Європа нам в цьому навряд чи допоможе.