Нещодавно відомому одеському історику, літературознавцю, публіцисту Григорію Зленку виповнилося 75 років. Привітати його прийшли друзі, колеги і шанувальники таланту. Не забуло про нього і рідне педагогічне училище. Звідти надійшло довжелезне привітання, яке, за словами Григорія Зленка, стало дуже приємною несподіванкою.
Сьогодні в активі Григорія Дем’яновича – величезний набуток, який складається з написаних ним книжок, рецензій, публікацій, яких до речі, у нього понад три тисячі. У холі національної бібліотеки ім. М. Горького відкрилася виставка книжок і публікацій ювіляра.
– Григорію Дем`яновичу, дозвольте привітати Вас від себе та від усього колективу редакції «ОВ» з ювілеєм. І побажати, передусім, здоров`я, підкорення нових творчих вершин, вдячних читачів. Скажіть, який підсумок Ви підбили під цією датою – 75 років?
– Дякую за привітання, дуже приємно. Знаєте, я ніколи не підбиваю аж ніяких підсумків. Це для мене страшна річ. Адже це означає, що людина закінчує свій творчий та життєвий шлях. Я не збираюся нічого закінчувати, щоб не мати можливості самому собі сказати, що це все.
– Що з найяскравіших моментів пригадується у ці дні?
– Запам`яталося багато чого. Я хотів розповідати людям про те, що знаю, і про те, що вони почали забувати. Мені хотілося розказати про багатьох людей, які заслуговують на те, щоб про них пам`ятали. І це не тільки українці. Я вважаю, що немає сенсу ділити людей за національністю, походженням тощо. Треба цінувати людей за іх людяність, за те, що вони зробили для людства. І ми просто зобов`язані пам`ятати про цих людей та їхні вчинки. Це наш святий обов`язок.
– У своїй творчості прагнув привернути увагу до тих, хто дарував добро людям. На превеликий жаль, ми багатьох з них не пам`ятаємо. І ця непам`ять не робить нам честі. Таких людей багато, і якщо чесно, мене дивують такі люди. Ще більше мене дивують люди, які не пам`ятають власних батьків. Так, сьогодні я зустрічав і таких людей. Не виключаю того, що в деяких ситуаціях можуть бути винні і батьки. Мені, наприклад, незрозуміло було в дитинстві, як це не послухатися мами, коли вона щось мені доручала. А сьогодні я не бачу поваги дітей до батьків. І це мене непокоїть.
– Де і як Ви знаходите героїв своїх творів?
– Я вважаю себе книгоїдом, тобто, скільки себе пам`ятаю, весь час щось читаю, запам`ятовую, записую. І, таким чином, у мене створюється той гурт людей, про яких мені хочеться розповісти. Звичайно, це люди, які зробили внесок до української, російської та світової культури. Я не шукаю їх за принципом національності.
Нещодавно я здав до видавництва рукопис нової книги під назвою «Відсвіти Тараса Шевченка». Це буде велика книга, в якій десь 35 – 40 сюжетів. У мене виробився своєрідний жанр, який називається «розповідь літературного слідопита». Тобто, я іду по слідах свого героя. Причому кожного разу, коли я іду по цих слідах, вони не повинні повторювати те, що вже відомо. Це повинно бути моє і незмінно нове. Тому книга складається з нових розповідей про Шевченка. Здавалося б, ми вже добре знаємо Тараса Григоровича, але виявляється, що багато чого нам усе-таки невідомо про нього.
Пошуки я веду в старих газетах, в книжках, архівах, спогадах очевидців. Це все накопичується і стає сюжетом розповіді. До речі, ці розповіді сподобалися керівництву журналу Вищої атестаційної комісії (ВАК) «Науковий світ». І от уже протягом п`яти років щомісяця я надсилаю туди по одному оповіданню. І вони друкують.
– Над чим найважче було працювати?
– У мене є книжка «Берег Пушкіна». Я працював над нею приблизно десять років. Вона складалася з окремих сюжетів, пов`язаних з перебуванням Пушкіна в Одесі. Там є одна розповідь про напис Пушкіна на якійсь книжці. У нас в бібліотеці зберігся тільки шматочок, відірваний від тієї книжки. Сама книжка кудись зникла. Я надсилав запити до бібліотек різних країн, але безрезультатно. Це тяглося, без перебільшень, років сім. Звернувся я і до Національної бібліотеки Росії. І звідти прийшло повідомлення, що у них така книжка є. Більше того, на одній зі сторінок не вистачало саме цього клаптика, який зберігається в нашій бібліотеці.
– З якими труднощами стикаються сьогодні на своєму шляху сучасні літератори?
– Мені пощастило, що я знайшов свій жанр і своєрідний притулок на сторінках «Наукового світу». Не виключаю, що і в газетах друкували б мої твори. Але уявімо собі людей, які пишуть вірші, оповідання. Як їм складно доводиться. Що їм робити? Сьогодні в Одесі нібито існують два письменницькі журнали: «Літературна Одеса» і «Море». На жаль, протягом цього року з них не вийшов жоден номер. Хоча ми від Національної спілки письменників просили і обласну держадміністрацію, і міську владу допомогти видати хоча б по одному номеру, щоб не було паузи. Можливо криза вплинула на це, але грошей досі немає.
Продовжуючи думку, скажу, що ті люди, які мають гроші не розуміють, що іноді корисно вкласти їх і у вітчизняне книговидавництво. Більше того, окремі з них дивуються: «А що, в Україні є українські письменники?». Хочеться сказати цим людям: «Так, у нас є українські письменники!»
– Як визнаний, досвідчений публіцист, щоб Ви побажали журналістам, що тільки-но починають?
– Журналістика – це така професія, у якій немає перерв, відпусток. Головне, працюючи у цій сфері, не лінуватися і постійно думати: про життя, про те, що пишеш. Коли журналіст перестає думати, він помирає, як особистість.
– Дякую за бесіду.
