З ранку Іван Васильович Кіронаки, сільський голова Орлівки, роздає електрикам у своєму кабінеті люмінесцентні лампи:
– Зовсім випадково вдалося довідатися адресу оптової бази у Києві – закупили два ящики економічних ламп по 21 гривні. А у нас у торговельній мережі їх продають по 38 – 40 гривень, майже удвічі дорожче. Вважайте, на лампочках я заощадив понад півтори тисячі гривень. Ще й на електроенергії збережемо.
Пролунав телефонний дзвінок. На тому кінці зв’язку – колега із сусіднього села Михайло Миколайович Лучку, найдосвідченіший у Ренійському районі сільський голова, так би мовити, аксакал місцевого самоврядування. Новини у нього дві – хороша і погана. По-перше, надійшли гроші на ремонт доріг, по 25 – 30 тисяч гривень на село (податок з транспортних засобів), по-друге, за квадратний метр латки ремонтники просять 145 гривень. Причому латки роблять не з асфальту, а засипають ями «чорним щебенем», дуже схожим на шлак, і заливають бітумом. Рік – і вибоїни на попередньому місці. Тільки ще більших розмірів.
– Ще недавно одна приватна ізмаїльська фірма ремонтувала у нашому селі дороги по 100 гривень за квадратний метр, – обурюється господар кабінету. – Причому відремонтували настільки якісно, що дали мені гарантію на п’ять років. А це – що? Відмивання грошей? Але вони мене погано знають!..
Іван Васильович розізлився не на жарт:
– Не підпишу жодного акта й не перерахую жодної копійки. Трясемося над кожною гривнею свого бюджету, заощаджуємо на всьому, а тут такі розцінки! Ви бачили дороги у столиці? Невже житель Орлівки не такий же громадянин України, як киянин? Міста вночі всі у вогнях потопають, в ілюмінації, а ми ледве півтонни кабелю купили і ділимо його на два проводи – щоб побільше вулиць охопити освітленням. Скільки років б’ємося, а ліхтарі є тільки на п’яти основних вулицях. А у сільських провулках що, не такі самі люди живуть?
Через кілька хвилин зателефонувала Віра Василівна Карталяну, сільський голова з Плавнів, з того ж питання про ремонт доріг. Теж обурювалася розцінками: подумати тільки, закрити середніх розмірів вибоїну – 20 доларів!
– Ми, сільські голови, намагаємося триматися разом, – завершивши розмову з колегою, сказав Іван Васильович. – Ділимося один з одним інформацією, досвідом, радимося і допомагаємо. По одному нас легко «зламати», коли ж ми разом і діємо узгоджено, легше обстоювати інтереси громади. Знаєте, коли є підтримка, справи швидко ідуть. Наприклад, за рахунок вищого бюджету у нашому сільському Будинку культури зроблено індивідуальне опалення на природному газі. Районна рада виділила гроші на спорудження нових котелень у дитячому садку та амбулаторії. А ми тут на місці вже думали, як ефективніше використовувати кошти. Коли ж за якусь проблему берешся самотужки, доводиться дуже важко, як об глуху стіну б’єшся.
Важко не означає – неможливо. Якщо вісім років тому, коли Івана Васильовича Кіронаки вперше обрали сільським головою, газовими магістралями було охоплено півсела, то на сьогоднішній день – вся Орлівка. Люди можуть у міру можливості підключатися до природного газу. На сьогоднішній день у цьому селі газифіковано 65% будинків.
– Що важливо, управління газового господарства просило передати споруджені магістралі їм на баланс. Але, вибачте, хто у наш час робить такі подарунки? Люди ж прокладали ці труби на свої кревні. Тому комунікації ми передали на обслуговування.
Іван Васильович Кіронаки – «незручний» керівник. Є у нього залізобетонні принципи, і на компроміси він не йде. Від цього найчастіше сам же і потерпає. Але «прогинатися під мінливий світ» не має наміру.
Як би не було складно, а йому вдається розв’язувати питання забезпечення села як технічною, так і якісною питною водою. 50% орлівчан можуть поливати свої городи, забезпечуючи себе овочами та фруктами. У селі працюють п’ять артезіанських свердловин, і 70% жителів Орлівки беруть питну воду з водопроводу.
Все це організувати – дуже непросто. Трубопроводи старі, платежі за воду на селі збираються важко. А чого варта сільраді елементарна охорона насосної станції і ремонт її обладнання? Словом, є працюючий об’єкт – є проблеми.
Іван Васильович переконаний, що багато залежить від самої громади. Село Орлівка, розташоване на трасі Ізмаїл – Рені, відрізняється своїм чудовим ландшафтом. З першого погляду здається, що сама природа оповила околиці села зеленим покривалом. Насправді це не так – колись за селом було непоказне болітце, де тільки плавали гуси. Іван Васильович Кіронаки запропонував своїм односільчанам засадити заплави проток, а їх тут безліч, вербою. Тепер у кожного – своя ділянка по 20 – 40 дерев. А в цілому – цілий ліс! Верби ростуть настільки швидко, що раз на три роки, зазвичай взимку, крони спилюють, залишаючи лише стовбури. 10 дерев – повна підвода дров! А весною верби знову женуть молоді гілки – і краса, і користь.
Родючі землі і багато води дають можливість перетворити околиці Орлівки в овочевий рай. І він тут був. Колись до цього села за вітамінною продукцією приїздили рефрижератори з усього Союзу.
– Сьогодні, щоб налагодити виробництво овочів, потрібні техніка, зрошення і ринок збуту, – говорить сільський голова. – А головне, потрібні справжні виробничники, які думали б про людей. Такі люди, яким був у Кам’янці Микола Миндру. Але, на жаль, переважна більшість наших орендарів вважають за краще вирощувати зернові культури. Це набагато простіше, ніж з овочами мучитися, тваринництвом займатися. І от сумний результат: тільки 20,6% працездатного населення нашого села має роботу. Переважно це – вчителі, медики, інші бюджетники. У сільськогосподарському ж виробництві зайняті одиниці. Сільські ради ніяк не можуть впливати на виробничі процеси. Протягом останнього часу поля навколо Орлівки засівали соняшником через 1-2 роки, дуже порушуючи сівозміну, виснажуючи землі. І жодного державного інспектора я в селі не бачив. Єдина служба, що буває у нас, це інспекція з карантину рослин.
І.В. Кіронаки стверджує: Орлівка – це золоте дно. Село розташоване поблизу берега Дунаю, практично напроти великого румунського міста Ісакча. Тут – найвужче місце ріки, на карту так і «проситься» поромна переправа. Вона дала б Україні безпосередній вихід на балканські країни, значно зміцнивши статус транзитної держави – з усіма економічними й політичними вигодами, що з цього випливають. Але немає у влади по-справжньому державних людей, які займалися б проектами національних інтересів – розвитком на півдні зрошення, транспортних комунікацій. Яке там... Заощадив сільраду півтори тисячі на лампочках, і радіє, бідолаха. Невже вся наша доля – на дорогах вибоїни латати? По 20 баксів кожна?
