ХтоРосіївідусіхмиліший?
На запитання «ОВ» відповідає провідний український політолог АндрійЄрмолаєв.
– Чи не найбільшим скандалом напередодні 1-го туру стала заборона Центрвиборчкому на роботу у період виборів декількох сотень спостерігачів із Грузії через «неправильне заповнення анкет». Серед тих, кому ЦВК відмовив у реєстрації, глава Центрвиборчкому Грузії, двадцять депутатів парламенту, заступники міністрів, які, до речі, свої документи заповнили правильно. БЮТ звинуватив у блокуванні приїзду цієї групи громадян із дружньої Україні країни конкурентів з Партії регіонів. Менш ніж за тиждень до 2-го туру ситуація, схоже, повторюється. Ті ж громадяни Грузії, що називають себе «спостерігачами», знову мають намір прийти на виборчі дільниці у «проблемних» для Ю. Тимошенко регіонах. На Ваш погляд, чи зможуть ці люди докорінно переломити ситуацію і не допустити фальсифікацій, які, за словами штабу Ю. Тимошенко, неминучі?
– Поява такої кількості спостерігачів з однієї країни сама по собі абсурдна. Сам факт прагнення «заявити» такий значний загін спостерігачів говорить про загрозу зовнішнього впливу. З другого боку, є підозра в тому, що це була організована акція, є підозри втручання зовнішньої сторони у суверенні справи, коли спостерігачі перетворюються на чинник впливу.
Маємо такий собі феномен грузинських експертів і політиків, що уже сам по собі можна було розіграти в Україні як елемент передвиборної політики. Центрвиборчком України в цій ситуації діяв правильно і акуратно. Тому що побачив у цьому певні ризики.
У всьому повинна бути не лише абстрактна правильність, а і якась розумна рівновага. Ну не є Грузія зараз зразком демократії, яка дозволила б собі контролювати українську демократію!
Якщо вже говорити про широке представництво, то, напевно, слід запрошувати спостерігачів із провідних демократичних країн, де напрацьовано багатий досвід, де є певна довіра до демократичних процедур. Грузія в цьому розумінні навряд чи може бути прикладом для наслідування.
– Прохолодні взаємини між Дмитром Медведєвим і Віктором Ющенком багато хто схильний пояснювати тим, що свого часу майбутній третій Президент РФ «відповідав» за обрання Президентом Віктора Януковича на шкоду його конкурентові Ющенку. Якою, на Ваш погляд, повинна бути політика керівництва Російської Федерації стосовно України після виборів і вступу на посаду нового Глави української держави?
– У випадку з Україною і Росією ми маємо конфлікт стратегій, конфлікт планів розвитку, конфлікт трактувань інтересів. Як результат, – незважаючи на всі декларації про поліпшення відносин, насправді серйозних довгострокових планів економічної, гуманітарної співпраці ми не маємо. А якщо нас у житті так мало пов'язує «у справі», у сфері ідеології, у сфері суспільного духу, маємо розчарування, що лише підкреслює поступову розбіжність.
Не можна все списувати лише на суб'єктивний чинник, на поведінку політичних лідерів. Потрібно все-таки враховувати, що і Україна, і Росія пройшли великий транзитний шлях від розпаду Радянського Союзу до формування національної держави, національного інтересу, національної економіки. На цьому шляху багато старих зв'язків – економічних, загальногромадянських – втрачали своє значення. У багатьох сферах Україна і Росія перетворювалися на конкурентів, іноді на агресивних конкурентів. Головне, у чому можна дорікнути українські та російські політичні еліти, – це в тому, що транзит від Радянського Союзу до національної самодостатності не супроводжувався виробленням планів спільного розвитку. Спроби, щоправда, були. Починаючи з 1993 року, з утворення СНД, і закінчуючи останньою інтеграційною ініціативою 2002-2003 років під назвою «створення єдиного економічного простору». Але в реальне життя ці спроби не втілилися. Навіть «Великий договір», який часто згадують політики наших двох країн, що припускає, до речі, реалізацію положень про довгострокові програми і угоди, так і не був, по суті, «розшитий». Тобто, не супроводжувався двосторонньою економічною програмою співпраці.
Зараз ситуація ще більше ускладнилася. Росія, Білорусь і Казахстан створили Митну спілку. Це нова реальність, з якою Україна має якось визначитися, тому що вона тепер повинна об'єктивно враховувати не лише дво-, а й багатосторонній формат взаємин. І те, що Росія стала лідером досить сильного, внутрішньо консолідованого інтеграційного об'єднання. Україна, на жаль, не встигла зі своїми пропозиціями. А можливо, і не хотіла...
Якщо збережеться така ось дистанція, боюся, що, незалежно від бажання політиків, відносини будуть дедалі більше «холонути», будуть дедалі більш прагматичними. А де прагматика – там і боротьба за свій інтерес.
– Яка з кандидатур, на Ваш погляд, уявляється найбільш прийнятною з погляду інтересів Росії?
– Чесно кажучи, я не зовсім розумію питання «прийнятності». Держави-сусіди повинні просто зважати на суверенний вибір націй.
Якщо говорити про плани і підходи, – Росії буде легше і вигідніше співпрацювати з Партією регіонів та її лідером Віктором Януковичем. Найочевидніший аргумент: Янукович запропонував цілком зрозумілу, раціональну формулу розвитку відносин – угода «три + один», завдяки якій не лише Росія, а й інші суб'єкти Митної спілки будуть мати з Україною спільну «рамку» з метою і уникнути в майбутньому «торговельних воєн», і намітити шляхи нової промислової кооперації. Це дозволить зняти деяке напруження, що виникло останнім часом, і врахувати нові реалії.
Оскільки конкурентом Януковича є Юлія Тимошенко (вона також має шанси на перемогу), багатьма в Росії нинішній Прем'єр-міністр розглядається як вигідний партнер. Мабуть, головне зауваження на її адресу адресується непрозорим відносинам. Багато політичної реклами, але мало виразних формул, пов'язаних з розвитком україно-російських взаємин. Не можна не враховувати і чинник мінливості взаємин Тимошенко: у Європі вона дружить із Євросоюзом, у Сполучених Штатах – зі Сполученими Штатами. Цей чинник також створює додаткові ризики. Хочу нагадати: ще два роки тому саме Тимошенко належала велика ініціатива під назвою «Нове стримування Росії». Її стаття в авторитетному журналі «Форин Аферс» наробила багато галасу, і я не вважаю появу цієї статті випадковою. Одна справа – компліменти Путіна і Тимошенко в Ялті, друга – ця «рамка», ця тема стримування Росії, що прозвучала на сторінках дуже серйозного аналітичного журналу Заходу.
– Партія регіонів має найчисленнішу фракцію у теперішньому складі Верховної Ради, у ній – кілька десятків колишніх губернаторів. Є також чотири колишні Прем'єр-міністри України: Віктор Янукович, Анатолій Кінах, а також в.о. Глави уряду Юхим Звягільський і Микола Азаров. Який з названих мною Прем'єрів, на Ваш погляд, був найуспішнішим?
– Знаєте, невдячна справа – в Україні давати оцінки Прем'єрам...
Багато хто із глав попередніх урядів змогли пропрацювати близько року. Для такого поста це дуже малий термін. Людина за такий час встигає лише виробити основні напрями, але не встигає їх реалізувати. Найчастіше плодами одного політика користується другий. Яскравий приклад – діяльність Прем'єра Валерія Пустовойтенка під час кризи 1998 року і політика відбудовного зростання – і розпоряджання плодами цієї політики Віктором Ющенком, який взагалі-то одержав уже на час свого затвердження Главою Кабміну стабілізовану, «вигідну» ситуацію.
Мені уявляється, що сам Віктор Янукович був у когорті регіоналів найбільш успішним Прем'єром. З його іменем пов'язані роки, які увійдуть до економічної історії України як «роки зростання»: 2003-2004. Та й, власне, в 2006-2007 Януковичу, незважаючи на половинчастість і складність ситуації, вдалося урівноважити ситуацію і навіть вийти з ідеєю програми реформ навесні 2007 року. На жаль, дострокові вибори до Верховної Ради поламали ці плани...
У кожному разі в «касеті» регіоналів багато діячів технократичного складу. Взагалі хочу сказати, що інтрига виборів 2010 року в мейнстримі: «технократи» проти «популістів». «Популісти» опинилися при владі, запропонували країні специфічну еклектику управлінського хаосу і обіцянок; «технократи» ж опинилися в певній ізоляції...
У ПР справді багато представників бізнесу, відомих державних діячів, екс-прем'єрів, екс-міністрів. Фактично кожен з них у разі перемоги Януковича був би здатний виконати роль антикризового менеджера.
– До офіційного старту президентських перегонів вважалося, що одним зі здобувачів поста Президента України буде мер Києва Леонід Черновецький. На ділі ж взяти учать у змаганні виявив бажання лише лідер дружньої Леонідові Михайловичу фракції Київрада Олександр Пабат, якого розглядали в найкращому разі як технічного кандидата, який «передасть» голоси своїх прихильників одному з учасників 2-го туру. Чи існує насправді такий механізм «передачі» чи «продажу» голосів?
– Багато хто з новоявлених молодих кандидатів – люди дуже заможні, вони легко пройшли «грошовий ценз», дозволили собі, по суті, купити такий привабливий для них статус «кандидата у Президенти країни». Пан Пабат саме належить до такої категорії кандидатів. Мені здається, тут превалюють скоріше особисті амбіції, бажання політичної кар'єри, бажання «засвітитися», мовляв, я заможний і можу собі дозволити погратися у президентські вибори.
Що стосується використання таких кандидатів як «технічних», – всі розмови про передачу голосів, про перерозподіл голосів насправді – велике перебільшення. Виборці – це не мішки з борошном, їх не можна переставити з місця на місце. Ніколи заклики голосувати за іншого кандидата не давали позитивного результату. А ось певні процедурні переваги, наприклад, використання кандидатського права на участь у формуванні виборчих комісій з використанням квот інших кандидатів, використання позиції кандидата як пропагандистського інструмента, – такі моменти, на жаль, були. Гадаю, «технологічність» деяких кандидатів – це витрати будь-якої політики, будь-якого політичного процесу. Зрештою, вони теж громадяни і... повважали можливим, щоб їх використовували як ресурс. Це їхнє право. Особисто я не бачу в цьому нічого страшного. Хоча й гірко, що українська політика допускає такий феномен.
