30 січня виповнилося 100 років від дня народження видатного театрального художника-постановника Леона Яковича Альшиця. Його життя і творчість були нерозривно пов’язані з Одесою. Він оформляв легендарні вистави, був головним художником російського театру, педагогом Одеського театрально-художнього училища. Світла пам’ять про цю людину живе в серцях багатьох одеситів. Своїми спогадами про Леона Яковича Альшиця ділиться його учень, нинішній головний художник Одеського академічного російського драматичного театру, заслужений діяч мистецтв України Григорій ФАЄР.
– Григорію Шиковичу, яку роль Леон Альшиць зіграв у Вашій долі?
–Мій прихід до цього театру і до театральної професії взагалі обумовив саме Леон Якович. Вперше я познайомився з ним ще у дитинстві, і не як з художником, а як з батьком мого однокласника і друга Юри Альшиця. У школі ми дуже дружили – була така нерозлучна трійка – Юра Альшиць, Шурик Черкаський і я. Потім, після восьмого класу, наші шляхи на час розійшлися – я вступив до морехідного училища, а хлопці далі навчалися в школі. Моя морська кар’єра через певні причини не склалася, я пішов на завод імені Кірова і уже сімнадцятирічним став заробляти дуже пристойні на ті часи гроші – понад 200 рублів на місяць. А тоді російський театр був на великому піднесенні, на вистави неможливо було потрапити. Світ за лаштунками вабив своєю романтикою і загадковістю – і я вирішив змінити долю – пішов з заводу. І, за сприяння Леона Яковича Альшиця, мене разом із Шуриком Черкаським прийняли до театру працівниками сцени.
– Які були перші враження від театру зсередини?
– Незабутні. Ми потрапили у середовище театральних інтелектуалів, доля звела нас із великими людьми: головний художник Леон Альшиць, черговий художник Михайло Івницький, головний режисер Володимир Бортко, інші яскраві особистості. Спілкування з ними, робота під їхнім керівництвом, спостереження за їхньою творчістю – все це було найкращою, ні з чим не порівнянною школою майстерності та професіоналізму.
– Яка вистава, оформлена Леоном Яковичем, справила на Вас тоді найбільше враження?
– Враження справляли всі вистави, але якщо брати в хронологічному порядку – насамперед, напевно, мені пригадується постановка «Капітани не знають спокою» режисера Віктора Лебедєва за п’єсою Івана Гайдаєнка – там були якісь зовсім неймовірні для мене тоді речі. Нас, молодих робітників, навчали оббивати ставки, які у певну мить дії перетворювалися на екран, на них ішли кінокадри... Це тоді було новим, дуже незвичайним, справляло великий ефект. Або вистава «У день весілля» за п’єсою Віктора Розова в постановці Володимира Бортка. Це була вистава із дуже масштабним оформленням, важка для робітників – для виготовлення задіяли близько 10 кубометрів лісу. Але вона увійшла до багатьох театральних енциклопедій як приклад видатної сценографії. І, звичайно, у пам’яті назавжди залишилося багато інших вистав, оформлені Леоном Альшицем, на яких я працював, – «Бій з тінню», «Ромео і Джульєтта», «Дівчата з вулиці Надії», «Останній сигнал», «Галка із другої Якірної», «Поступися місцем завтрашньому дню»...
– Що відрізняло сценографію Альшиця від сценографії інших художників?
– До речі, слова «сценографія» тоді, у 60-х, взагалі ще не було – воно з’явилося вже у 70-х, з легкої руки чеського театрального художника Йожефа Свободи. Але справді, творчість Леона Альшиця доречніше називати саме сценографією, а не оформленням. Це був не наочний живопис, а образна просторова філософія, де якась одна-єдина деталь могла розкрити і відобразити все. Вистави Альшиця, як, наприклад, вищезгаданий «У день весілля», могли бути дуже об’ємними, але при цьому там не було жодної зайвої деталі, потрібної лише для краси. Усе було функціонально, усе було на допомогу акторам, усе працювало на режисерський задум. Саме цей стиль сценографії я взяв на озброєння на все життя.
– Розкажіть, як Ви від професії робітника сцени перейшли до професії театрального художника?
– Знов-таки, це сталося завдяки Леонові Яковичу. У ті часи він був уже не дуже здоровою людиною, у нього були проблеми з ногами, йому потрібні були розумні помічники. Він, мабуть, виділив мене, відзначив у мені якісь задатки до цієї справи. Спочатку довіряв невеликі самостійні роботи, наприклад, при випуску чергової дитячої казки довірив мені самостійно визначити драпірування, портали. А через кілька років сталася ось яка історія: Альшиця запросили до Севастопольського театру флоту для оформлення вистави «Кремлівські куранти» за п’єсою Погодіна. А стан його здоров’я був уже не дуже добрим. І він зателефонував мені, попросив мене допомогти йому, виїхати до Севастополя на постановку. І «Кремлівські куранти» я доопрацьовував уже самостійно, сам придумав частину сценографії для другого акту, підбирав костюми в театрі. Це був поштовх, він зародив у мені іскру, бажання займатися цією справою, займатися сценографією. І я занурився у книжки, читав усе, що тільки знаходив з теорії й практики театру, вступив до театрально-художнього училища. І ось, у підсумку, став головним художником театру.
– Ви багато говорили про професійні якості Альшиця, а що Ви можете сказати про його людські якості?
– Можу сказати з цілковитою відповідальністю: інтелігентнішої людини, ніж Леон Якович Альшиць, я у своєму житті не зустрічав. Він був людиною дуже високої культури, мав приголомшливий інтелект, був чудовим сім’янином. Був зовсім безконфліктною людиною, дуже м’яким і спокійним. Але це була особлива, істинно чоловіча, можна сказати, бойова м’якість. Спробую пояснити на прикладі: ось є тверда стіна – у неї можна бити, бити й у підсумку пробити, зруйнувати, а є м’яка подушка – у неї скільки не бий – вона гасить удари, і удари стають просто безглуздими. Саме така м’якість була у вдачі Леона Яковича Альшиця: він домагався свого тим, що м’яко «гасив» всі спроби його «пробити». Тому, працюючи над виставою, він ніколи не конфліктував з дирекцією, постановочною частиною, з технічними цехами, але м’яко і наполегливо домагався саме того, що необхідно було для його задуму. Це була Особистість з великої літери.
