КолидозалиБолградськоговідділку«Ощадбанку» увійшладитсадівськагрупа, касиривідподивунавітьпідвелисязістільців: клієнтівчотирьох-п'ятироківтутніколинебуло... Малята, якіприїхализвихователямиізселаТабаки, мовчкидістализкишеньоксвоїзаощадження– хтоодну, хтодвігривні– іпішлидопрозороїурни, надякоювисілатабличка: «Наспорудженняпам'ятникаІвановіІнзову».
…І от з меморіалу спадає біле полотнище. «Ноябрь 1846 года. Перезахоронение Героя Отечественной войны 1812 г. Великого гражданина Бессарабии И.Н. Инзова», – значиться на стелі. Тут же – барельєф: селяни-колоністи на колінах несуть труну з тілом покійного генерала до церкви Св. Митрофана, спорудженої ними власноручно як усипальниці для дорогої людини.
Іван Микитович Інзов пішов з життя у 1845 році і був похований в Одесі. Довідавшись про втрату дорогої людини, 85 бессарабських громад звернулися до влади з проханням дозволити перепоховати хресного батька свого у Болграді.
Всю дорогу, а це майже двісті кілометрів, труну з тілом І.М. Інзова не везли на катафалку, а люди несли на своїх плечах, змінюючи один одного. Від воріт же цвинтарної огорожі до самої усипальниці, останніх 500 метрів, бессарабці, які несли труну, пересувалися на колінах. Так колоністи висловили свою безмежну любов і повагу голові Попечительного Комітету про іноземних колоністів Південної Росії, а з 1820 року – повноважному намісникові Бессарабської області.
Іван Микитович по-батьківському піклувався про всіх колоністів, серед яких були болгари, німці, поляки, євреї, серби, гагаузи, які втекли від турецького ярма. Цей чиновник показав себе справедливим, хоча і суворим начальником, і залишився у пам'яті людей як бездоганно чесна людина. Колоністи були звільнені від всіх видів податків і податей, завдяки чому зуміли міцно облаштуватися у Буджацьких степах, перетворивши їх своєю працею. Переселенцями був споруджений Болград, а у центрі міста – знаменитий Спасо-Преображенський собор і Болградська гімназія. Про це говорив у своєму виступі на урочистому мітингу голова Болградської райдержадміністрації Михайло Садаклієв.
У 2005 році у Болграді було створено Фонд ім. Інзова, який очолив Володимира Куємжи. Ця громадська організація одразу об'єднала у своїх рядах інтелігенцію, громадських діячів, підприємців, молодь. Три роки тому активісти Фонду виступили з ініціативою увічнити меморіальним знаком останній путь генерала. Побудований він за ескізом заслуженого художника СРСР Ельдара Байбекова скульптором Валентином Адам.
Виступаючи на мітингу, голова Фонду ім. Інзова В. Куємжи висловив глибоку вдячність голові Одеської обласної ради М. Скорику, екс-губернаторові М. Сердюку, президентові Асоціації болгар України А. Кіссе, керівництву Болградського району за всіляку допомогу у спорудженні комплексу. У його спорудження внесли великий вклад жителі Болградського району – від малих дітей до заможних підприємців, завдяки яким був не тільки збудований меморіал, але й написані нові ікони для церкви Св. Митрофана.
Учасники мітингу, серед яких були депутат обласної ради Антон Кіссе, директор Одеського обласного історико-краєзнавчого музею Віра Солодова, говорили багато добрих слів про людину, яка пішла з життя 165 років тому. Головний редактор газети «Одеські вісті» – автор повісті «Попечитель» Іван Нєнов згадав про те, що Інзов врятував для світу Пушкіна під час заслання поета на південь. До юнацьких захоплень Пушкіна попечитель ставився поблажливо, влаштовуючи для буйної голови «карцер» у затишній кімнаті поруч з власною спальнею, куди приносив папір і перо: «Пиши, золотая моя голова!»
Доки тривав мітинг, у небі кружеляв великий білий метелик – то зникаючи у спекотному степу, то знову з'являючись над меморіалом. І мені згадалося, що ще у Стародавньому Єгипті метелик, що залишає лялечку так само, як душа залишає тіло, вважався символом смерті. А російські народні повір'я стверджують, що метелик – це душа померлої людини, і метелик обов'язково прилітає на поминки.
Спостерігаючи за польотом білокрилого створіння, я подумала про те, що не тільки тіло, але і душа Великого попечителя залишилася тут, у спекотних бессарабських степах. Щоб турбуватися про трудолюбців та їхніх дітей.
