Леонід сущенко: «У моїй діяльності найголовніше – це людина…»

Леонід Сущенко – один з найавторитетніших журналістів Одеси і, мабуть, найбільш знакова особистість сучасного комерційного телебачення міста. Втім, крім цього, він відомий як один із творців одеського КВК, і як творець Гуморини, підтверджуючи істину про те, що талановита людина талановита у всьому. 19 липня Леонідові Леонідовичу виповнилося 65 років. У зв’язку із цією датою ми вирішили поговорити з нашим земляком про його роботу, життя і плани на майбутнє. Однак газетна стаття не може вмістити усю розмову з людиною, яка може і вміє багато і цікаво говорити. Тому пропонуємо вашій увазі фрагменти з розмови із цікавою людиною.

– Леоніде Леонідовичу, Ваша діяльність була завжди на видноті. За Вашими плечима багато роботи, яка, без перебільшення, увійшла до історії Одеси. А як усе починалося?

– Як і в багатьох людей мого покоління, усе починалося зі школи та комсомолу. Можна по-різному оцінювати діяльність цієї організації. Але якщо говорити про те, що там було багато цікавого, то це буде правдою. Я гадаю, що багато людей мого покоління пов’язують свій старт саме з комсомолом. Я навчався у 16-й школі, де ми придумували якісь творчі речі, які, так чи інакше, урізноманітнювали наше життя. Для нас, тих, хто створював і організовував культмасові заходи, як це тоді називалося, був важливий навіть не результат, а процес творчості. Школа – це і наші викладачі, на яких хотілося рівнятися. Це люди, які прищепили нам творчий вогонь. Була створена така атмосфера, перебуваючи в якій, не можна було не перейнятися творчим поривом.

– Чому ж тоді Ваш подальший вибір після школи припав на хіміко-технологічний факультет політехнічного інституту, а не на вуз відповідної спрямованості?

– Причина у тому, що любов до хімії прищеплена мені теж школою. Викладачі зуміли заронити в мені зерно любові до хімії як до науки. Тому, коли я став перед вибором подальшого шляху, я вступив на хіміко-технологічний факультет політехнічного. До того ж, багатьох людей звідти я знав по комсомолу. ХТФ був засновником такого напряму комсомольсько-студентського життя, як туристичний клуб «Романтик», що наклав відбиток на життя і світогляд багатьох наших хлопців. Випускники факультету стали не тільки професіоналами своєї справи, але й домоглися успіхів у багатьох інших сферах. Це був розсадник інтелекту і любові до пізнання всього нового. Тоді у мене багато чого було пов’язано з комсомолом, який також привніс у моє життя багато романтики і цікавої творчої практики. Я був делегатом XV з’їзду ВЛКСМ. Завдяки комсомолу я познайомився з багатьма цікавими людьми, які були дуже цікаві для нас. Це були космонавт Титов, академік Журавльов, боксер Попенченко. Не весь комсомол не завжди і не у всьому був таким романтичним. Напевно, мені пощастило. Серед таких людей неможливо було залишатися байдужим і не прагнути якихось високих обріїв. В інституті я далі займався культмасовою роботою. Після закінчення навчання я працював на кафедрі аналітичної та фізичної хімії інженером. Паралельно я займався студентським театром естрадних мініатюр політехнічного, яким керував Едуард Борисович Колтенюк. Паралельно був КВК. А далі були 70-ті роки та Гуморина.

– Як Ви прийшли у журналістику?

– Після того, як помер завідувач моєї кафедри Анатолій Васютинський, ректор політехнічного запропонував мені зробити щорічну інститутську збірку про життя інституту. Ми з Аліком Цикуном зробили цю збірку. Це був цікавий і великий досвід. Після цього події розгорталися так, що в газеті «Комсомольська іскра», більшість працівників якої у 1973 році склала редакцію нового тоді видання – газети «Вечерняя Одесса», утворився певний кадровий вакуум. Я запропонував тодішньому редактору «Комсомолки» Юлію Мазуру попрацювати у нього у виданні. З 1973-го по 1974 роки я трудився у цій газеті у відділі робітничої молоді. А у 1974 році мене запросили на державне телебачення до молодіжної редакції. Там я працював до 1980 року. Я працював у філармонії. Разом з Гариком Голубенком та Валерієм Хаїтом ми писали п’єси для музичних театрів. У 1991 році з’явився 7 канал, творчою базою для якого було державне телебачення.

– 7-й канал був першим приватним телебаченням. Зараз в Одесі понад 2 десятки телекомпаній з новинними службами. Як Ви оцінюєте цю ситуацію?

– У США фахівці стверджують, що для того, щоб у місті нормально і на окупній основі існувала телекомпанія з новинною службою, населений пункт повинен нараховувати не менше 2 млн чоловік. Саме така кількість людей спроможна утворити подійність на рівні постійної роботи новин і підтримувати інтерес до телебачення з боку населення. З другого боку, нещодавно побачив запис місцевого телебачення одного невеликого острова з населенням 3 тис. чоловік. Від перегляду цієї плівки не можна було відірватися. Ці новини робили троє людей. Такий недолік як провінційність, ці журналісти зробили своєю перевагою. Вони говорили дуже докладно про усі сфери життя свого селища.

Ситуація з величезною кількістю телеканалів в Одесі викликана більше не конкуренцією журналістів і творчих підходів, а скоріше політичною конкуренцією господарів наших студій. Це витратна для них сфера. Але все повинно прийти до того, що телекомпанії стануть засобом прибутку. І тоді в Одеському ефірі залишиться кілька телеструктур.

– У Вашому житті було і залишається багато цікавої роботи. А що у Вашій професійній діяльності було найцікавішим і таким, що запам’ятовується?

– Я вважаю, що головне у моїй роботі – це людина! Людина з її проблемами і турботами! Людина повинна бути головною метою. Не сценарій, не резонанс головне, а доля людини не тільки в межах передачі або статті. Ми ж як лікарі. Якщо я обмежився зовнішніми сюжетними обставинами, то гріш мені ціна.

Я сказав би, що згодом якісь речі відходять на другий план. КВК уже в минулому. Намагатися його відновлювати у тому вигляді безглуздо. Що стосується драматургії, то мене ця робота далі дуже хвилює. Але, як кажуть, у стіл. Тому що те, чим займається сьогодні більшість театрів, це імітація драматургії. У драматургії мене далі цікавить людина. Як говорив Чехов, нібито б люди сидять за столом і просто обідають, а насправді відбувається велика трагедія. От це драматургія, а не те, коли по сцені бігають люди і кричать. Це зовнішнє. Це як зіставлення фільмів Фелліні та робіт режисерів блокбастерів. А хочеться чогось вічного. Того, що цікаве завжди. А цікава людина!

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті