Господар, побачивши, що біля воріт зупинився автомобіль, поспішив назустріч гостям. За ним вийшли дружина, дочка з зятем.
«Це ж треба, – подумав, – уже не працюю давно, а мене ще пам’ятають навіть у другому селі».
Причина для оказії поважна – вісімдесятилітній ювілей відзначає Віктор Францевич Вишневський, шанована у Бобрику-Першому людина. Привітати його поспішив голова фермерського господарства «Агро-Лідер» з Гвоздавки Володимир Щербина, привіз і подарунок – пилосос. І тут же дізнався, що у родині намічається ще два ювілеї. У серпні відзначатиме 80-й день народження дружина героя нашої публікації, Валентина Максимівна. А у листопаді неодмінно сядуть за святковий стіл всі рідні, порадіють за батьків, які пройшли по життю пліч-о-пліч 60 років. Рідні – це три доньки з зятями, двоє онуків з сім’ями та три правнуки.
Молодому фермеру було цікаво поспілкуватися з досвідченим ветераном, адже з його досвіду багаторічної праці можна й собі щось запозичити. Багато хто, зважаючи на ринкові умови, вважає, що це зайве, але не Володимир Михайлович. Земля, як і раніше, потребує старанних селянських рук, без цього ні врожаю високого не виростити, ні тваринницьку галузь не повернути до життя. Тож уважно слухав сільського трударя.
...Гортає Віктор Францевич сторінки життя, які, здається, промайнули так непомітно.
Його батько, маючи вже дружину й сина, до колективізації працював у заможного селянина. А коли того розкуркулювали, у розпачі вигукнув:
– А де ж я працюватиму?
За це його «замели» із села аж на півроку, але відпустили. Та у 33-му, захворівши, батько пішов з життя. З тих пір мати, як важко їй не було, присвятила себе сину та його сім’ї. Нестатки змусили хлопчика Вітю рано подорослішати й піти працювати до колгоспу. Але хіба тоді фіксували таку робочу силу? Офіційно має 53 роки стажу. Починав з їздового, потім навчався на курсах трактористів у Ясенівській МТС. У 50-ті роки був бригадиром рільничої бригади, конюхом, помічником бригадира тракторної бригади. У 1965 році закінчив у Ананьєві річні курси механіків. Тож і став головним механіком місцевого колгоспу.
З особливою теплотою пригадує мій співбесідник давно покійного, колишнього голову колгоспу Івана Павловича Ільницького. Це при ньому будувалися усі тваринницькі приміщення. А ще місцеве господарство завжди славилося високими врожаями зернових й посідало передові позиції у районі.
– Перший секретар райкому партії Григорій Васильович Швець, – розповідає ветеран, – часто на нарадах підкреслював, що Іван Павлович як слід дбає про зернові, а от молока не любить. З цієї позиції колгосп відставав, але тоді чомусь про племінні господарства не дбали належним чином, а що візьмеш з малопродуктивних корів?
Помітний слід залишив по собі ще один керівник колгоспу імені Щорса Олександр Іванович Міщенко. Це з його ініціативи села вздовж річки Кодими ожили – було заасфальтовано кожну вулицю. Керівник постійно поповнював знання, вивчав передовий досвід і таким чином дбав про культуру землеробства. Слава про високі врожаї усіх сільськогосподарських культур линула далеко за межами району і області. Хто міг ще похвалитися тим, що було у Бобрику-Першому та Бобрику-Другому: млин, пекарня, ковбасний цех, олійня?! У чоловіка був вроджений талант керівника, переконаний Віктор Францевич. Саме Олександр Іванович доручив В.Ф. Вишневському найвідповідальнішу ділянку – очолити кормодобувну бригаду з чотирнадцяти чоловік. На цій посаді він пропрацював 25 років. У його розпорядженні було три трактори, «літучка», яка виручала у будь-який час доби. Члени бригади забезпечували усі чотири тваринницькі ферми кормами, обслуговували п’ять башт Рожновського, зернотік, ОВМ, ЗАВ. До речі, цю зерноочисну машину бригадир ледве випросив у Вінницькій області, бо їх розподіляли тільки за рознарядкою. Терміни для монтажу голова колгоспу визначив мінімальні, бо було це перед жнивами, та члени команди спрацювали на «відмінно», за що бригадира відзначили навіть в районі, вручили Грамоту по завершенню збирання. Найбільше його тішить те, що ЗАВ успішно працює й сьогодні у місцевого фермера.
Якось на правлінні було вирішено у Арчепитівці встановити кормоцех, і відвели на роботи місяць. Досі пам’ятає колишній бригадир, як вдарили Хрещенські морози, та хлопці й тоді показали високий клас.
У бригаду до Вишневського хотів потрапити кожен трудолюб. Він стояв горою за своїх, іноді й грішки прикривав, але й спуску на роботі не давав. Оцінюючи роботу підлеглих, керувався відповідальністю.
Не випадково Олександр Міщенко бідкався:
– Не знаю, що я робитиму, як Вишневський піде на пенсію?
Та він ще й після виходу на пенсію працював десять років.
Домашні звикли до батькової авральної роботи, й не дивувались, коли серед ночі він вставав і мчав з одного об’єкта на другий у будь-яку пору року. Не було у нього ні свят, ні вихідних. Не раз, бувало, з-за святкового столу вставав і поспішав на авральні об’єкти. Бригада ж відповідала за котельні у школі, в конторі, на всіх фермах. Постійно займалися і реставрацією транспортерів, запчастин не вистачало, одні виготовляли у господарстві, за другими «полював» по всій Україні. Протягом двадцяти років поруч з бригадиром був і водій Михайло Володимирович Албул.
– Майстер на всі руки, – говорить про нього Віктор Францевич.
Михайло Албул нині працює комбайнером.
– На кожній фермі була лазня, – далі розповідає ветеран, – їдальня. Уявіть мої відчуття, коли все, що ти разом з усіма зводив докупи, почало руйнуватися. Почали розтягувати (вдавалися до цього більше ті, хто менше працював!), ділити, але мені нічого з того не перепало. Тепер усі ферми у Бобрику зруйновані, дивитися несила. А скільки ж праці вкладено!
Були у ветерана світлі мрії про те, як він вийде на пенсію й нарешті спокійно сидітиме з вудкою біля річки. Хіба він знав, що в одну мить бензин по 40 копійок за літр зникне назавжди, пропадуть усі заощадження й доведеться не один рік займатися підсобним господарством?! Але кілька років тому доньки наполягли, щоб батьки скоротили його до мінімуму. Немає вже здоров’я.
– Коли ходив на роботу, – жартує, – то не знав, що таке лікарня, а в останні роки протоптав туди стежку.
За своє життя Віктор Францевич мав два «запорожці», а тепер кермує «таврією». Але далі Первомайська не їздить.
Треба віддати належне донькам: Саші, Наталці та Тамарі. Вони на перший поклик мчать до батьків. Дві з них мають середню медичну освіту, а Наталка – підприємець. Вони й город посадять, і вишарують, і зберуть урожай. Кожна рідних забезпечила б усім, але хіба батько з матір’ю пережили б, щоб їхній город заріс бур’яном, а вони спокійно на те дивилися?
Віктор Францевич з дружиною дивляться по телевізору передачі і сподіваються на позитивні зміни у державі, на те, що їхні діти, онуки й правнуки житимуть у квітучій Україні. Один з її куточків міститься у Бобрику-Першому, де вони прожили щасливо усе життя. Тож, нехай вам, шановні ювіляри, у всьому щастить, міцного здоров’я і багато літ!
