Багато їх було у страшні дні окупації, – доріг, доріг смерті.
От і цією, що тяглася від Балти до Первомайська, через села і степи, під наглядом конвоїрів ішла довга низка людей, напівроздягнених, голодних, стомлених. Сонце палило немилосердно. Не було води. Плач дітей не заглушав навіть тупіт сотень пар ніг.
Жителі сіл мовчки, нишком від конвоїрів сунули їм хліб, картоплю.
Десь у районі с. Степанівки Любашівського району сім’ї з 3-х чоловік вдалося втекти. Сховалися в очеретах. Їжі не було. Мати з батьком вирішили врятувати сина, послали в село просити милостиню – можливо, хто зглянеться, сховає його.
Коли 9-річний Льоня з хлібом і водою прийшов назад, батьків не було. Він заплакав. Повернувся до Степанівки. Там жінка (Маруся) порадила йому йти до Янишівки, до Конопко Олександри Василівни, сказала: «Вона тебе врятує».
Босий, одягнений у мішковину, з довгими чорними кучерями – таким постав Льоня перед новою сім’єю, яка стала йому рідною на довгі роки.
Спочатку його наголо обстригли, одягли, взули. Змінили прізвище. По селу пустили чутку, що приїхав племінник Черниченко (справжнє прізвище Спектор).
Став Льоня жити в сім’ї, допомагати по господарству своїй названій сестрі, п'ятнадцятирічній Вікі.
Жандармерія окупантів розташовувалася у сусідньому с. Бобрику.
Коли німці і румуни з'являлися у Янишівці, Льоня заривався у зерно під грубкою у будинку.
Одного разу стався такий випадок. Після чергового доносу із с. Янишівки до жандармерії, що у Конопків живе хлопчик-єврей, прийшов з обшуком німець, почав говорити німецькою мовою, щось запитував. Льоня почув знайому мову (німецька і єврейська схожі), почав вилазити із зерна, щось говорити єврейською (російською він розмовляв зовсім погано). Олександра Василівна, штовхаючи його руками у спину, прикрикувала на Льоню, відповідала німцеві: «Це мій, мій. Нікуди я його не відпущу».
Минали дні, місяці, роки. Льоня дорослішав.
Після визволення Янишівки він залишився жити у тітки Саші. У цій родині трудилися всі. Мали господарство: свиней, корову, птицю. Не відставав і Льоня.
Одного разу вирішили пошити йому одяг. Поїхали до Первомайська до кравця. Там його упізнав рідний дядько. Розповів йому, що батьків урятували, вони живуть у Первомайську.
Коли мама приїхала за Льонею до Янишівки, він з нею не поїхав. Не пробачив, що залишили його одного, не розуміючи, що цим батьки врятували йому життя.
Але у свою сім’ю Льоня все-таки повернувся. Згодом утрьох – він, батько і мати – переїхали з Первомайська до рідної Одеси.
Де б потім Льоня не жив, він завжди пам'ятав своїх рятувальників – тітку Сашу і Віку, доньку тітки Саші (Вікторію Петрівну Полуденко). Приїжджав до них сам, потім з сім’єю, дружиною і донькою. Часто гостювали у них і рятувальники.
Зараз Леонід живе в Ізраїлі. У нього є донька, онуки.
Немає вже Олександри Василівни Конопко. Але є свідки того часу, того випадку, коли проста сільська жінка, яка мала своїх дітей, у голодні воєнні роки прийняла у свою сім’ю і врятувала хлопчика-єврея, ризикуючи життям власних дітей, своїм життям.
