Ця верба виростала на моїх очах цілих двадцять років. З несміливого росточка, що невідомо якими шляхами опинився на морському узбережжі, вона поступово перетворювалася на розкішне, гіллясте дерево. Воно вабило подорожан тінню. На ньому звили затишні гнізда птахи. Морські вітри наспівували їй свої солоні рапсодії, затримуючись у густій кроні. Щороку, милуючись її розлогою кроною, щедро напоєною живильними соками землі, згадував запалу в душу ще з дитячих років пісню: «Ой в городі верба рясна, там стояла дівка красна…»
І раптом моєї пісенної верби не стало. Якісь дикі варвари, інакше їх не назвеш, що приїхали пошашличничати на березі моря, поглумилися над нею. Від неї залишився лише обгорілий острів, який я з гіркотою в душі запам'ятав безстороннім фотоапаратом.
Хто конкретно винен? Хто конкретно відповість за наругу над природою? Питання залишилися без відповіді, як і тоді, коли були вирубані багаторічні дерева ясена та кущі біля дороги, що веде від селища Гвардійське-2 до міста Южного. Дотепер валяються залишки того варварства. Його причину зміг з'ясувати – готувалися до приїзду колишнього Президента України Ющенка і тому «наводили красу» на дорозі та по її узбіччях. Дерев та кущів не жаліли. А ось тих, хто конкретно віддав розпорядження щодо створення насильства над природою, знайти так і не вдалося. Як і тих, хто залишив після себе десятки пеньків від спиляних і зрубаних акацій, хто дозволив виділити ділянки в індивідуальне користування у лісопосадці, яка втратила багато дерев. І це у той час, коли поруч стоїть пусткою заросла буйними бур'янами земля. А скільки дерев зрубано, спиляно, покалічено в Південній Пальмірі на догоду чиїйсь особистій вигоді?
Чому таке варварство над навколишнім середовищем стало у нашому суспільстві ледве чи не закоренілою звичкою? Насамперед, через безкарність тих, хто це творить. Не буду посилатися на повідомлення в інтернеті про те, що в одній зі східних країн за порушення екології передбачено смертну кару, а пошлюся лише на один приклад із моєї журналістської практики, який підтверджує, що без найсуворішого контролю за варварське ставлення до природи, її нам не врятувати.
Одного разу довелося взяти участь у роботі спеціальної урядової комісії колишньої Угорської Народної Республіки щодо контролю над дотриманням застережених на найвищому рівні умов перебування Південної групи військ колишнього СРСР на її території. Командувачеві військ ПГВ генерал-полковникові Сивенку та члену військової ради – начальникові політуправління генерал-лейтенантові Шевкуну було названо суму штрафів за пошкодження посівів, заїзд танкової колони на орне поле на кілька метрів та інші порушення. Угорські брати врахували навіть зламане трирічне деревце біля перехрестя польових доріг. Сивенок, не приховуючи невдоволення, заявив:
– Ви все порахували, крім кисню, використаного нашими військами.
Про це незабаром стало відомо у ЦК КПРС. Гроші, які вимагалися, угорці одержали. А Сивенка було терміново переведено на нове місце служби.
У Будапешті довелося бути свідком, коли нашого туриста оштрафували на 150 форинтів за ромашку, зірвану ним із клумби для своєї супутниці. А офіцер, який наламав букет бузку, і в цьому він не бачив нічого поганого, після сперечань був доставлений до комендатури. Через кілька днів йому довелося відбути із ПГВ до Союзу.
Чи можливий в нас такий контроль? Ні. Чому? Тому, що ми звикли оцінювати геть усе за «дрімучими» параметрами: дріб'язкове та значне, неважливе й важливе, другорядне і першочергове… Але ж умертвіння природи починається не лише з трагедій, подібних до Чорнобильської, яка вже забрала 120 тисяч життів, лісових масивів, що бездумно вирубуються, усіляких техногенних катастроф, а й зі знищеного окремого дерева, куща, безпричинно зірваної квітки, заваленого сміттям струмка, із кинутого в суху траву недокурка, із вилитих на родючу землю відпрацьованих ПММ, із занедбаних звалищ хімікатів… Така «недозволеність» виходить, насамперед, від обурливої безкарності. І дивно чути сьогодні розмови слуг Феміди про те, що треба пом'якшити каральні заходи за здійснення так званих не тяжких злочинів: дрібні крадіжки, дрібний розбій, шахрайство тощо. Невже вони не усвідомили простого висновку: щоб суспільство було здоровішим, його треба нещадно очищати не лише від кримінальних наривів, а й від прищів та прищиків будь-якого виду злочинності. Адже ще великий Леонардо да Вінчі давав мудрі настанови нащадкам: «Хто не карає зло, той сприяє, щоб воно здійснилося».
Саме життя сьогодні вимагає створення дієвої системи відповідальності за порушення екології із урахуванням хоча б того, що на екологічній карті ООН Україну зафарбовано у чорний колір. А це колір країни, де існує реальна загроза вимирання нації (адже лише під час Чорнобильської катастрофи кількість радіоактивних речовин, викинутих в атмосферу, склала 50 млн кюрі – що у 500 раз перевищує за потужністю вибух атомної бомби, скинутої на Хіросіму). Природний радіаційний фон, до якого люди пристосовуються протягом тисячоріч, за останні 60 років зріс більш ніж у 50 разів, що значно послабило захисні сили організму. Поповнити ці сили спроможна лише матінка-природа. Якщо й надалі кому тільки заманеться буде дозволено знищувати її безкарно, варварськими методами, то чорний колір на екологічній карті ООН для України буде мати ще тривалу прописку. Не дай-то, Боже!
