В Одесі, по Люстдорфській дорозі, живе чудовий сім'янин і гостинний господар Микола Андрійович Прохоров – інвалід Великої Вітчизняної війни, кавалер багатьох бойових нагород. Але залишається солдатом, який пройшов усі пекельні дороги на завершальному етапі війни.
Ветеран не вихваляється регаліями. Він вважає, що так само, як і тисячі інших бійців, виконував свій обов’язок перед Батьківщиною. Але все-таки нарікає, що нинішня молодь не хоче розуміти людей його покоління.
Але тут ми з ним сперечаємося. Я впевнений, що історія тих вогняних років і наша вірність присязі та військовій честі повчальні саме зараз, коли багато що відходить у минуле. Не марний для нинішніх призовників і наш фронтовий досвід.
М.А. Прохоров, як і багато інших ветеранів, по-похідному невибагливий і може задовольнятися малим: військова служба навчила переносити будь-які злигодні. І все-таки сумно, що попередні керівники країни мало піклувалися про Прохорова та його бойових друзів-однополчан.
Миколу призвали в армію, як тільки бійці 248-ї стрілецької дивізії 3-го Українського фронту першими пройшли до центру Одеси і підняли на куполі оперного театру червоний прапор. Тоді, у 1944 році, йому тільки виповнилося 18 років. Так і відходив рядовий Прохоров свою юність у похідних чоботях. Після курсів кулеметників у складі 370-го стрілецького полку 343-ї стрілецької дивізії він брав участь у наступальних операціях щодо визволення узбережжя Балтійського моря. У січні 1945-го полку було поставлено завдання вдень подолати річку Нарва і захопити плацдарм на протилежному березі. Війська рушили на захід. Фашисти сховалися у залізобетонних дзотах і звідти поливали наступаючих свинцем. Солдатів, котрі повзли по льоду, було їм видно, як на долоні. Відбиті шматки льоду били по обличчю. Скорчився від болю комбат, коли ворожа куля роздробила йому праве коліно. Але ніхто не відступав. Воїнам, довелося тоді до ночі пролежати притиснутими до холодного льоду кинджальним вогнем супротивника.
Потім були вуличні бої у Кенігсберзі. Операція тривала з 6 по 9 квітня 1945 року. У місті засіли підрозділи есесівців багато їх ховалося у руїнах будинків. Прохорову, який вийшов на патруль, довелося брати участь у нічному бою. У жорстокій сутичці із застосуванням ручних гранат він був поранений у ліву руку. Але німецьке угруповання все одно було розгромлено. А в шпиталі він почув радісну звістку про Перемогу.
Після повернення в полк Прохоров був нагороджений медаллю «За відвагу». А незабаром на грудях молодого кулеметника засяяв орден Червоної Зірки. Ще 5 років він служив на охороні кордону і тільки після цього повернувся до Одеси, спорудив будинок, обзавівся сім’єю і став працювати водієм вантажівки, а пізніше – автобуса.
У 60-ті роки старі фронтові рани почали нагадувати про себе, з'явилися «не розшифровані» військовими лікарями головні болі і ломота у суглобах. Послухати поради медиків і перейти на пенсію інваліда на 28 рублів Микола Андрійович відмовився, оскільки сім’ю на такі гроші неможливо було прогодувати. Він далі працював, і праця зцілила його. Але у 1983 році – нова травма, тепер душевна. Ветеран одержав звістку про загибель сина, якого провели на службу в армію. Незабаром не стало і дружини Тамари Дмитрівни. Але фронтовик не занепав духом.
Батьківщина оцінила його мужність у 1985 році, коли він став кавалером ордена «Вітчизняної війни І ступеня». У жовтні 1999 року йому вручили орден «За мужність» 3 ступеня. Але найкращою нагородою на старості стала любов і турбота про нього доньки Ганни та зятя Петра – прапорщика, обпаленого вогнем Кандагара. І ще – онучки Оленки. Дай їм, Боже, здоров'я.
