«Вона – мій найкращий друг. . . »

Катерина Ростковська була донькою Василя Дмитровича Дабижа, нащадка стародавнього сербського роду – видатного придворного післяреформеної епохи. Мати, Анастасія Олександрівна Горленко, підтримувала дружні відносини з Катериною Яківною, матір’ю майбутнього революціонера Петра Шмідта. Катруся народилася в Одесі 8 квітня 1862 року, закінчила знаменитий Смольний інститут і виховувалася в ліберальних традиціях. Дитинство князівни проходило між Петербургом, де служив її батько, Одесою, де у родини були «інтереси», і чернігівською садибою Романовщина. Двадцятирічною вийшла заміж за воронезького дворянина Олександра Аркадійовича Ростковського, який успішно розпочинав дипломатичну кар’єру. Народився її майбутній чоловік 18 жовтня 1860 року в родині Аркадія Миколайовича Ростковського, могилівського дворянина (який тривалий час служив офіцером Генерального штабу і начальником штабу Восьмої кавалерійської дивізії) і Ганни Павлівни, уродженої Бурачкової. Успадкувавши від батьків великий маєток, Олександр записався дворянином Таврійської губернії і не раз брав участь у дворянських виборах, що проходили у Сімферополі.

Від Лівану до Македонії

Константинополь, Єру­салим, Бейрут – молодого консула О. Ростковського посилали у місця, най­важливіші для тієї пори російських устремлінь до Проток. У Бейруті, 1888 року, у Ростковських народилася донька Марія, яка поділила згодом із матір’ю долю вигнанниці, а у 1894 році, в італійському портовому місті Бриндизі, народився їхній син Борис, який пропав безвісти на полях Громадянської війни. Але тоді про це нікому знати не було дано. У 1901 році Ростковські виїхали до Македонії, куди Олександр Аркадійович був призначений головою російського консульства. Волелюбна Македонія вела в ті роки нелегку боротьбу за визволення країни з-під турецького ярма. Як представник дружньої Росії, Ростковський самовіддано захищав інтереси пригноблених слов’янських народів Македонії, чим здобув любов і повагу місцевої людності. Проте турецьку адміністрацію це не влаштовувало. І 8 серпня 1903 року біля міських воріт Бітоли імператорський консул був застрелений турецьким жандармом. Росія зволіла вдовольнитися стратою вбивці та множинними вибаченнями. Султан запропонував удові дипломата величезну «компенсацію», від якої та з обуренням відмовилася...

Молода вдова з двома дітьми повернулася до Росії.

Облаштувалася в Одесі, де з урядовими почестями поховали її чоловіка. На Другому християнському цвинтарі в Одесі за стародавньою чавунною огорожею (діл. №31, 1 лінія) і зараз височить величезний триметровий хрест. Напівстертий напис на могильному камені свідчить: «Ростковский А.А.». (Разом із друзями я спробував упорядкувати цю могилу... – авт.)

Освоївшися, Катерина Ва­силівна спробувала від­новити старе коло друзів. Одним із них був лейтенант Петро Шмідт.

Вірність

Настав грізний 1905 рік. У ці неспокійні дні Петро Петрович зустрічався з Ростковською, листувався з нею. На жаль, листи досі виявити не вдалося. Але в листах до Зінаїди Різберг він пише: «Катя Ростковська – це безумовно видатна жінка з усіх тих, які мені зустрічалися, і я не можу не бути зачарований цією незвичайно чуйною, тонкою і талановитою натурою. Вона – мій найкращий друг. …Нас пов’язує дитинство, дружба наших матерів і цілковите взаєморозуміння. Любимо ми одне одного дуже та хорошо». Справедливо вважаючи Катерину Василівну жінкою розумною і чуйною, Шмідт відверто ділився з нею своїми заколотними думками і почуттями. І зерна їхнього дружнього спілкування потрапили на благодатний ґрунт. Цілком імовірно, саме тоді у Ростковської, жінки, яка належала до дворянського стану, можливо, вперше в житті зароджується розуміння того, що відбувається. Звичайно, її політичні ідеали не були радикальними та сталими, але все-таки вона потрапила у категорію неблагонадійних осіб. З архіву одеського генерал-губернатора К. Карангозова: «З літа 1905 року ставлення Ростковської до політичних подій у Росії зовсім змінилося, – вона стала висловлювати революційні погляди... Ростковська одер­жала від Шмідта рукопис революційного змісту і хотіла надрукувати його для поширення у військах». Треба сказати, що повідомлення одеської поліції мало під собою підставу. Справа в тому, що восени 1905 року П.П. Шмідт написав велику публіцистичну статтю різко антиурядового характеру і переслав її Ростковській. Про це-то і пронюхали полі­цейські...

У листопаді 1905 року в Сева­стополі спалахнуло збройне повстання матросів. Центр повстання – крейсер «Очаков». На всю Росію прогримів тоді піднятий на ньому сигнал: «Командую флотом. Шмідт». Але занадто нерівними виявилися сили, було упущено момент для організації активних наступальних дій, і повстання жорстоко придушили. Заарештованого Шмідта разом із сином Євгеном заточили в похмурий каземат Очаківської фортеці. Ростковська, використовуючи своє знайомство із всесильним тоді в Одесі командувачем військового округу бароном О.В. Каульбарсом, домагається дозволу на листування і побачення з Петром Петровичем, намагається всіляко полегшити йому та синові прикрощі ув’язнення. Наприкінці грудня Євгена було звільнено, і тиждень він провів у родині Ростковських в Одесі. Катерина Васи­лівна негайно звернулася до відомого журналіста І. Гореліка, і в новорічному випуску газети «Одесские новости» з’явилася стаття на захист Шмідта. Написана у формі інтерв’ю з Євгеном, вона, очевидно, відображала думки і самої Ростковської. Живе слово правди про Шмідта знайшло співчуття в серцях усіх чесних людей, на публікацію відгукнулися інші газети Росії.

А негласне стеження за Ка­териною Василівною тривало, поліцейські «клопоти» тепер уже постійно переслідували її. Ось уривок з чергового повідомлення: «Після арешту л-та Шмідта Ростковська почала брати активну участь у його долі. У неї часто буває відомий в Одесі присяжний О. Пергамент... І Рос­тковська за його сприяння вживає заходів до того, щоб улаштувати Шмідту втечу. А нещодавно Ростковська їздила до Шмідта на побачення до Очакова». Таке велике в ній бажання бачити друга, що, ризикуючи добробутом і репутацією, Катерина Василівна без вагань іде в камеру до «головного державного злочинця». Справді, існував план визволення Шмідта, запропонований його друзями, але Петро Петрович не захотів ним скористатися. Він не міг полишити арештованих товаришів, позбавити їх своєї підтримки на майбутньому суді.

Ростковська повернулася до Одеси і одразу сіла за лист, у якому з неабиякою щирістю розповіла про очаківського в’язня. Зустріч зі Шмідтом глибоко запала в її душу, спонукала до тривожних і схвильованих інтонацій: «Брешуть про Шмідта, багато брешуть, підло і низько, бажаючи будь-що-будь стратити його. Він – чесна і напрочуд самовіддана людина. До смерті готується геройським чином і дивиться просто в очі, не бажаючи нізащо відмовитися від своїх переконань». Вона домоглася того, що лист був опублікований у найбільших петербурзьких газетах.

Захисники Шмідта дивувалися його непохитній волі та стійкості. Але доля героїв повстання була вирішена ще задовго до суду, і пустельна Березань стала їхнім останнім пристановищем.

Блукання, блукання...

Після провалу революції 1905 року, у момент тимчасового затишшя, Катерина Ростковська переїхала до Петербурга: її син вступив до Пажеського корпусу, обравши військову ниву. Але життя, яке здавалося таким налагодженим, 1917 року знову круто змінилося. У Громадянську війну діти Катерини Василівни пішли до білих. Потім були береги Босфору, де колись Ростковська брала участь у блискучому житті дипломатичного корпусу, а нині потрапила в юрбу біженців. Мати й донька знайшли одна одну в Олександрії Єгипетській, звідки вирішили рушити до Британії, де прожили два роки. Але їхні серця вабила Італія, «чарівна країна, вже давно знайома й любима. В Італії, у краї, благословенному Богами, на мене чекали усі дорогі мої друзі». Новим місцем мешкання став Неаполь, точніше, його мальовничий пригород Позиліппо. Тут вони швидко увійшли в життя російської колонії. До того кола належали сестри Бакуніни, дочки відомого анархіста; Тетяна Живаго, дружина відомого зоолога Дорна; княгиня Горчакова та ін. Тут їх заскочила Друга світова війна, яка вкотре зруйнувала звичний уклад життя. Дочка і мати застрягли в містечку Беццецці, майже без засобів до існу­вання. 1943 року земний шлях Катерини Василівни Ростковської урвався. Марія після смерті матері назавжди залишилася в Беццецці, живучи в чернечому затворі, заробляючи на життя уроками – вона знала багато європейських мов. Померла 1976 року. Її поховали в одній могилі з матір’ю, начертавши на плиті фамільний девіз князів Дабіжа: «Тако хочет Бог!».

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті