Останнім часом серед україн­ських жінок існує тенденція пошуку роботи за кордоном. Всі вони виїжджають з однією метою: за­робити коштів та відправити їх рідним, які залишилися в Україні. Та мало хто знає, що їх чекає по той бік кордону.

Одним вдається влаштуватися на хорошу роботу з пристойним заробітком. Іншим же фортуна усміхається менше, і після де­кількох місяців пошуку повер­таються додому.

Та більшість дівчат, жінок, які залишилися працювати та жи­ти за кордоном, через деякий час знаходять своє щастя з іноземцями, одружуються та створюють сім’ї.

На перший погляд, усе скла­дається добре: хороша робота, житло, чоловік уважний та лагідний, народжуються діти, в сім’ї панує спокій та лад.

Але не забуваймо, що в кож­ній сім’ї складаються різні об­ставини: все починається з ма­леньких непорозумінь, які потім переростають у сварки, а з часом подружжя починає віддалятися одне від одного. В такі моменти життя жінки згадують про рідних, про батьків, які залишилися на Батьківщині. І щоб якимось чи­ном розважити себе та дітей від проблем сьогодення, вирішують на канікули поїхати провідати близьких. Чоловік, звісно ж, не заперечуватиме, щоб його діти провідали рідних діда та бабу, і, не замислюючись, відпускає сім’ю на канікули.

По прибутті до батьків жінку охо­п­люють спогади, як добре було жити коло батьків, які вони вже старенькі та безпомічні, що їм нема кому допомогти, а їх донька живе за кордоном в чужій країні, в сім’ї де немає порозуміння. В такі моменти жінки вирішують залишитися біля батьків та не повертатися до чоловіка, в чужу країну де нема підтримки рідних та близьких людей. На їхню думку так буде краще і для них самих, і для дітей.

Більшість жінок, забираючи ди­тину від батька, навіть і гадки не мають про наслідки, які ви­пливають з такого рішення. Адже своїми діями вони обмежують дитину у спілкуванні з обома батьками та змінюють звичне для неї середовище тої країни, в якій вона народилась, чим порушують особисті права дитини, які закріплені в національному та міжнародному законодавстві.

Коли ж батькові так і не вда­ється дійти згоди з матір’ю ди­тини, він змушений звернутися до центрального органу сво­єї країни (як правило, це Міні­стерство юстиції) по допомогу в забезпеченні свого права на спілкування з дитиною та її виховання. В процесі з’ясування всіх обставин справи дії жінки кваліфікуються як викрадення рідної дитини. Після чого всі наступні переговори між по­дружжям здійснюються лише в судовому порядку із залученням центральних органів обох країн. Ось із цього часу дитина і стає об’єктом війни між батьками.

Але в такі моменти батькам не потрібно думати, хто з них у цій ситуації правий, а хто ні, і як краще буде для них; передусім потрібно подумати, як не знехтувати пра­вами та інтересами дитини, не зашкодити нормальному пси­хічному розвитку дитини.

З огляду на такі обставини батькам слід розуміти величезну відповідальність, яка лягає на їхні плечі, адже їхнє рішення матиме наслідки в майбутньому житті дитини. Їм слід відкинути власні емоції, забути образи та спокійно і зважено дійти згоди в питанні місця мешкання та виховання дитини, не загострюючи ситуацію, доводячи її до суду.

Таким чином жінки, які вирішили створити сім’ю за кордоном, повинні бути обізнаними в осо­бливостях законодавства країни, в якій створюють сім’ю та на­роджують дітей, адже в деяких країнах права матері-іноземки значно обмежені в порівнянні з матерями, які є громадянами цих країни.

Якщо ж сталася ситуація, ко­ли один з батьків вивіз дитину з України та відмовляється її повертати, другий може звер­нутися до Головного управління юс­тиції в Одеській області з заявою про повернення викраденої дитини або забезпечення права доступу до дитини, відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, до якої Україна приєдналася у 2006 році.