З прожитих 75 літ (ювілей відзначає сьогодні) п’ятдесят п’ять віддано радіоефіру. Справжній професіонал, інтелігент у найкращому розумінні цього поняття, інтелектуал, тонкий знавець класичної музики, людина обов’язкова і пунктуальна.
Усе це – про Вадима Валентиновича Сочинського, багаторічного незмінного диктора Одеського обласного державного радіо. Його фраза «Говорить Одеса!» у поєднанні зі знаменитою мелодією «Одеса, рідне місто моє» стали, з-поміж іншого, своєрідною візитівкою Південної Пальміри. Окрім радіоефіру, його голос звучав і звучить у багатьох художніх та документальних кінострічках, телевізійних програмах, присвячених місту. Свого часу, коли обласне радіо разом з телебаченням були єдиними електронними продуціонерами регіональної інформації, у громадському транспорті, на базарі, просто на вулиці лунав вислів: «Сочинський сказав, що…». А далі йшлося про злободенне – підвищення чи пониження (було й таке) цін на продукти харчування та інші товари, примхи погоди, санітарно-епідеміологічну ситуацію, врожай чи неврожай. Незалежно від того, що прозвучало в ефірі (урядова ухвала, рішення обласних властей, редакційний коментар) у виконанні Вадима Валентиновича, людьми воно сприймалося як «Сочинський сказав…» І крапка. Істина в останній інстанції. Його неповторний глос заспокоював або хвилював, радував або засмучував, віншував або розвінчував. А найголовніше – йому вірили, писали листи, в котрих радилися, звіряли й довіряли свої думки про минуле, суще і майбутнє.
Автор цих рядків мав честь майже три десятиліття пропрацювати разом з В. Сочинським і неоднораз пересвідчитися у його найкращих професійних якостях: зібраності, мобільності, швидкій, а головне – правильній реакції на ситуацію, відчутті мови.
Якось, під час мого вечірнього чергування, до редакції радіомовлення зателефонував голова облдержадміністрації (тоді це був Сергій Рафаїлович Гриневецький). Він розповів про масове вторгнення у районі Зміїного браконьєрських риболовецьких закордонних шхун і про затримання кількох з них українськими морськими прикордонниками.
Губернатор висловив прохання оприлюднити цю інформацію в найближчому випуску новин. Я глянув на годинника – до його виходу в ефірі лишалося п’ять хвилин. Швиденько опрацювавши матеріал, у рукописному варіанті відніс його до студії, де В. Сочинський саме завершив технічну пробу. У двох словах пояснив йому ситуацію, зазначивши, що це повідомлення слід читати першим у добірці. За лічені секунди інформація вже звучала з динаміка. Протягом двох з лишком хвилин її читання Вадим Валентинович не зробив жодної помилки, доносячи до слухача зміст з чітко розставленими смисловими наголосами, доволі складними назвами закордонних суден, імен їхніх капітанів та портів приписки.
Не кожному з професійних дикторів дано, маючи навіть прекрасний голос, уміло керувати ним. Сочинський робить це майстерно, граючи тембром у залежності від смислового навантаження тексту. Його голос звучить чітко, артикулятивно вистручено і водночас довірливо. Молодим журналістам, які у ролі коментарів чи репортерів сідають до мікрофона, він завжди ненав’язливо радить:
– Пам’ятайте, що по той бік мікрофону – живі люди. Ви маєте бути для них співрозмовниками: зрозумілими, ерудованими і водночас простими. Ефір – це довіра. Вірять тобі – слухають, ні – вимикають приймача у гіршому випадку, а в кращому – шукають іншу радіостанцію.
Про таких, як Вадим Валентинович, кажуть: «Жива історія». І він дійсно є яскравою, самобутньою, талановитою особистістю, вихованою на кращих традиціях одного з найстаріших електронних засобів масової інформації України – Одеського обласного державного радіо. За тисячі годин, проведених в ефірі, він доніс до радіослухачів регіону силу-силенну інформації найрізноманітнішого характеру, змісту і форми. Його співрозмовниками у студії були видатні наші земляки та гості краю: діячі науки і культури, прості трударі Причорномор’я, космонавти колишнього СРСР, зірки естради, спортсмени. Вийти в ефір він може із заплющеними очима і не розгубитися в ньому, коли, наприклад, «вирубається» світло чи виникає якась інша технічна проблема. Проте й сьогодні, як і п’ять з половиною десятиліть тому, він, за п’ятнадцять хвилин до початку чергової радіопрограми, заходить до студії зосередженим, відстороненим від житейських суєт, котрі лишаються за дверима звукоізольованого приміщення на вулиці Троїцькій, 43б. На табло спалахує слово «Ефір!», звучать знайомі для більшості з нас з дитинства позивні, а за ними фраза «Говорить Одеса!..»
