Кажуть, у житті кожного є момент істини. В актора Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька Андрія Зая він настав іще в дитинстві. Андрій не сперечався з фортуною і присвятив себе сцені. З неповних 52 років їй віддано 46.
Найперший серйозний вихід перед публікою відбувся в Кремлівському концертному залі. Його батько, Михайло Михайлович Зай – маестро хореографії – включив сина в танцювальну композицію одеського художнього колективу на Днях української культури в Москві.
До Київського інституту театру та кінематографії ім. Карпенка-Карого він вступив після армії. Андрій просто в казенних чоботах, обнявшися з гармошкою, чечіточкою увійшов до зали й видав роль Василя Тьоркіна. Він іще не встигнув віддихатися, як уже екзаменатори показували: прийнятий!
Далі – театр у Луганську, зміна декількох студій. Одинадцять років віддав Одеському ляльковому.
– Чи важко відчувати себе актором-невидимкою, який тільки озвучує ляльку, залишаючись за ширмою?
– Це стосується тільки роботи гапідними, тобто надітими на руку, як рукавичка, і маріонетковими ляльками. А в більшості вистав ми виходили на сцену із планшетними ляльками, разом рухалися, спілкувалися з ними. У п’єсах для дорослих вони були тільки частиною інтер’єру, і від нас були потрібні акторська гра, перевтілення, наповнення образу змістом.
І все-таки Одеський український театр, куди п’ять років тому відбулося «друге пришестя», дав більше можливостей для творчого розвитку.
… Андрій Зай знімає білу полотняну хламиду, в якій щойно відіграв Агриппу Странцилова у п’єсі В. Шендеровича «Два янголи». Вистава скінчилася. Але дзеркала в гримувальні мовби продовжують ідею п’єси, де цей занепалий небожитель з’являється на землі, щоб виправити якомусь аморальному типу Пашкіну (виконавець – Павло Шмарьов) документи для відправлення його в царство небесне. Останній гарячково чіпляється за життя. Странцилов же сповнений образи за те, що його зіштовхнули на грішну, тоскну землю. Вони випивають усі винні заначки, розіпхані по кутках квартири Пашкіна. І в п’яному чаду міняються місцями, дзеркально відображуючи один одного.
У постановці художнього керівника театру, народного артиста України Ігоря Равицького твір набуває своєрідного тлумачення… Апофеоз – пробудження людини. Палко підтримала цю роботу директорка театру Валентина Прокопенко.
– Напевне, складна, багатопланова роль янгола Странцилова цікава своїми можливостями виказати акторську майстерність?
– Безперечно, це щедрий матеріал для творчої роботи та простір для експерименту. Є над чим помізкувати, що пошукати, чим захопитися. Зрештою практично цілу виставу одержую задоволення від колізій дії. За відчуттями та відгуками, глядачеві передається стан цього піднесення.
Для мене янгол, «що втратив крила в процесі еволюції», заваговитий. Позбавлений легкості та вишуканості. Адже виконавець ролі – передусім людина, що завжди мусить зберігати свою природну індивідуальність. Тому я цьому персонажу не співчуваю. Ані його корисливим інтересам, ані шахрайству або використанню ним свого «службового» становища. Тому цю роль я відіграв, як то кажуть, «на супротиві».
– Андрію, можливо, це Ваша найкраща роль. А яка – улюблена?
– Мрію зіграти короля Ліра, потім його блазня. Люблю роль Шельменка-денщика, соковитим вбачаю образ Стецька зі «Сватання на Гончарівці». Але якщо вірити тому, що найкраще – попереду, то улюблену роль іще не зіграно.
– Що найприємніше в акторській роботі – оплески?
– Звичайно, не без цього! Коли всі в залі одностайно зачаровано дивляться на сцену, це критерій успіху й добре виконаної справи. Але мені хочеться особливо викладатися, коли серед глядачів мої близькі, друзі, родичі. Їхня думка та підтримка дуже важливі. Особливо зараз, коли публіка розпещена іміджевими шоу, де сам жанр виключає потребу входити в глибоке співпереживання з емоціями сюжету. Коли все менше тих завзятих завсідників партеру й лож, які створювали атмосферу театру як явища, формували культурне середовище.
Але ось гаснуть вогні, несуть декорацію. Зачиняються двері гримувальні. Глядачеві дістається свято зустрічі з новою постановкою. Акторові – робота над ролями, репетиції, мобілізація сил за сигналом: «Ваш вихід!». Потім – напруження та втома. Побратимам по сцені теж буває непереливки, далеко не завжди гаразд удома, так само, як і багато хто, вони живуть на скромну зарплату. Закривається завіса, і вони знову – звичайні люди. Не можна ж завжди бути янголом.
