Настав ранок, і село немов ожило людським гомоном, гавкотом собак, кукуріканням... І лише вдалині чорнів готовий до довгої сплячки ліс і нагадував, що на зміну щедроліттю прийшла зима, – як і в житті Марії Антонівни. Як вона каже, літа давно повернули на зиму, як не є, а йде восьмий десяток, і вона все частіше гортає сторінки неписаної історії власного життя, рясно усіяної розстанями і зустрічами, болем і радістю…
Ще на зорі заснування села Федорівки у 20-ті роки минулого століття на землях Лисогірки оселилися Марійчині пращурі. Тут облюбували місце для свого обійстя і її батьки Фоня та Антон Підлісняки. Селились на щастя-долю, а довелося зазнати і голодомору, і воєнного лихоліття, і повоєнного відродження країни, а разом з ними пережили перипетії долі і їхні діти. Дитинство Марії Антонівни Іванкович, обпалене війною, припало на голодні, холодні роки, минуло при ледь жевріючому в хаті каганці. Вона залишилася на окупованій землі з мамою та меншим братиком, де на них на кожному кроці чатувала смерть.
– Німці забирали собі найкращі будинки, продукти, а наших людей полишали на голодну смерть, – згадує Марія Антонівна.
Війна, голод, повоєнні руїни, спалені села, осиротілі діти, сплюндрована земля – все це не просто жахливі сторінки історії країни, це невимовний біль тих, кому довелося пережити, винести на власних плечах цей тяжкий хрест. А повоєнні згарища рідного села, згорьовані постаті жінок, які виглядали з фронтових доріг чоловіків і синів, братів і наречених. Її поколінню довелося пройти сім кіл пекла, пережити випробування, що, здавалося, були несумісні з життям. І тільки Бог знає, якою ціною далося їм це.
Марійчин тато Антон Самуїлович Подлісняк двічі зазнав німецького полону. Вперше, коли німці окупували Федорівку, і вдруге, коли разом з однополчанами потрапив у оточення. І все ж він зумів вирватися із фашистських лабет і знову пішов боронити Вітчизну від коричневої чуми. Мав поранення, але і мав щастя після Великої Перемоги повернутись у рідне село, де на нього чекала сім’я. Коли полегшено зітхнула звільнена від німецького чобота українська земля, всі, хто міг, взялися піднімати зруйновані хати. Поволі рубцювалися невигойні рани землі, ставали до плуга старий і малий. Село поверталося до мирного життя.
Марійка разом із сільськими дітьми сіла за шкільну парту. Але сім’я не могла звести кінці з кінцями, і дівчина після закінчення семирічки пішла працювати на цегельний завод. Ще зовсім юною вона пізнала ціну заробленої копійчини. Тендітне дівча старалося не відставати від дорослих і нарівні з ними кидало по 50 тисяч штук сирої цегли за зміну. А вночі скиміли від роботи руки, боліла спина, але назавтра вставала і знову йшла на зміну. Бо знала: її зарплата – це і є сімейний бюджет. Адже у перші повоєнні роки були скупими колгоспні трудодні, на які працювали батьки, а сім’ю треба було і годувати, і одягати. І Марійка все до копійки віддавала мамі, а та вже знала кому що купувати – братикові штанці чи Марійці сукню.
Скільки себе пам’ятає, все у клопотах. А жити для себе, виявилося, – ніколи. Вже давно пішов за межу її Володимир, роз’їхалися діти. А вона залишилась сама доживати віка у своїй Федорівці. Марія Антонівна, як і більшість її ровесників, має статус дитини війни, а разом з тим і чимало проблем зі здоров’ям: ноги болять, руки терпнуть. Та хіба ж немає від чого? Адже вона, як і її покоління, працюючи на різних ланках виробництва, забезпечила батькам безбідну старість, безоплатне лікування, дітям – освіту, роботу. А що має у своєму надвечір’ї вона та її однолітки? Ні, не скаржиться на долю, бо така випала на її вік. Ось тільки прикро, що про таких, як вона, дітей війни, забуває держава.
– Адже наші пенсії в основному на рівні прожиткового мінімуму, а то й нижче. Попри ухвалу Конституційного суду не виконується Закон про соціальний захист дітей війни в частині доплати 30% від мінімальної пенсії. – з гіркотою говорить про наболіле Марія Антонівна. – Кажуть, що деякі змогли добитись виплат через суд. Але ж хіба це справедливо? Навіщо обіцяли, якщо ці гроші не збиралися нам виплачувати?
Ми розмовляли з Марією Антонівною на подвір’ї. До межі притулилася скромна впорядкована хатина, на якій видно дошку – «Ветеран війни». Кілька господарських приміщень та кури, що порпались у траві, – то був весь невеличкий статок жінки-трудівниці. А далеко на пагорбі, за її плечима, височів чийсь маєток. Таких по Україні – як грибів після дощу. Але ж якою мала бути щедрою та «золота жила» і як так сталося, що на неї не натрапили люди праці, зокрема діти війни, коли знецінювалися їхні заощадження, вводилися купоно-карбованці, здійснювалася ваучеризація підприємств?
Статус «Дитина війни» Верховна Рада України затвердила 18 листопада 2004 року. Тоді ухвалили Закон «Про соціальний захист дітей війни», який з 1 січня 2007 року давав право тим, хто мав такий статус, паралельно з іншими пільгами отримувати і соціальну допомогу в розмірі 30% від мінімальної пенсії за віком. У розпал виборів цим законом маніпулювали політичні сили, намагаючись привернути на свій бік виборців. А після виборів… Було прийнято низку законів, якими зменшувались відсотки виплат, діти війни ділились на інвалідів і здорових, розмір виплат залежав від розміру мінімальної пенсії і став втричі меншим.
Тож від жовтня 2008-го й донині діти війни отримують надбавку до пенсії в обсягу 49,8 грн. Відтоді ні про 30%, ні про 10% уже не йшлося. При цьому прожитковий мінімум із 2008 до 2010 року зріс від 498 до 723 грн. Отже, за останні кілька років люди недоотримали по кілька тисяч гривень. А це для їхнього скромного бюджету вагомий додаток.
Щойно ухвалу Конституційного суду про незаконність призупинення статті про 30-відсоткові виплати було оприлюднено, діти війни почали масово судитися з Пенсійним фондом, вимагаючи повернути заборговане. До Кодимського районного суду тільки за нинішній, 2010 рік, у цій справі звернулися 440 дітей війни, майже всі позови задоволено. Але це ще не означає, що вони ці гроші отримали. Щодня канцелярія суду приймає по 10 – 20 позовних заяв. Наразі в судочинстві 100 заяв від дітей війни.
Марія Антонівна поки не судиться, чекає дієвості законів і справедливості держави. Та у Пенсійному фонді пояснюють, що виплата компенсації здійснюється тільки через суд. Така вказівка згори. Але ж для цього необхідно пройти цілу низку певних процедур: зібрати чимало документів, звернутися з заявою до Пенсійного фонду, отримати відмову і лише потім звернутися до суду. Чи не парадокс? На все це, завважте, потрібен час і здоров’я, чим діти війни, на жаль, не можуть похвалитися.
– Щодо відшкодування допомоги до нас звернулись з заявами більше 700 чоловік. Уже понад 100 позовів задовольнили. Виплати провадить виконавча служба коштом дотації з Державного бюджету. Проте важко уявити, що всі пенсіонери району, які мають статус дітей війни, відсудять свої компенсації. Тоді звідки виплачуватиме ці гроші район? – зазначили в управлінні Пенсійного фонду у Кодимському районі.
Проте є й інший бік справи, і його не можна не враховувати. Якщо навіть буде задоволено позови всіх дітей війни України, а таких близько 5 мільйонів чоловік, на виплати потрібно буде 1 мільярд гривень, тож сподіватися на те, що ці люди й надалі отримуватимуть по кілька сотень гривень доплати, які гарантує закон, – марно. Крім того, це має бути визначено законодавчо. До того ж треба передбачити джерела фінансування та кошти в Державному бюджеті.
Все це наводить на думку, що судова тяганина може стати сенсом життя дітей війни… Та чи під силу це їм, якщо наймолодшому з них 65 років? І за плечима розлога нива життя, на якій цим людям і так уже випало сповна…
