Ах, война, война, война…

Дурная тетка, стерва она

Пісня

Ганну Яблонську забрала війна. І, якщо говорити пишно, померла вона на порозі слави. І її смерть була переміною на безсмертя. Лише я чомусь думаю – нізащо б вона не змінилася. Обрала б свою сім’ю. І жила б без цієї раптової посмертної слави: «Драматург Ганна Яблонська загинула в результаті теракту в Домодєдовому». Писала би п’єси, ростила б доньку.

29-річну дівчину просто висмикнули з Одеси до Москви, на один день, для вручення премії в журналі «Искусство кино» за її п’єсу «Язичники». Висмикнули для того, щоб дати дорогу до літературного та театрального майбутнього. І якби не теракт, пройшло б вручення премії малопомітно для не обтяженого культурою російського обивателя, – ну, хіба мало премій вручається щороку в Москві, – і стала б Ганна далі рухатися до свого визнання, писати п’єси, вести щоденник у ЖЖ, сумувати, кохати.

А її висмикнули – злий рок – 24 січня 2011 року, і вона обрала літак, і потрапила до числа 35-ти загиблих у результаті вибуху в аеропорті Домодєдовому, і на дзвінок її чоловіка, який набрав номер її мобільного, щоб довідатися, чи долетіла вона, відповів хтось зі спецслужб, що стояв поруч із уже неживим її тілом. І ні Артем, ні трирічна Маша ніколи більше не побачать її посмішки – трохи сумної… Посмішки янгола…

2004 рік. Підмосковний пансіонат Липки. Форум молодих письменників Росії. Були ми там невдовзі після бесланської трагедії, і все фантазували, як ми станемо посмертно відомі, якщо якийсь терорист-смертник забереться до Липок. До трагедії в Домодєдовому – шість із лишком років. Що нам, по суті, було – 23-24; вже із чоловіками, але ще без дітей, і сенс життя – у літературі, і, звичайно, – у славі, і, звичайно, – у безсмерті. Що написано пером – уже ніяк не вирубаєш. І не важливо, якого роду це перо – гусяче, кулькове, електронне… У нас обох – майстер-клас у Андрія Василевського та Тетяни Бек. І вірші Ганни Яблонської (Машутіної) я читаю ще вдома, у матеріалах до форуму. Вірші різні, яскраві, спірні, викликають питання. Роздруковую, роблю позначки на полях. А на форум Ганна приїхала із запізненням – чи то на третій, чи то на четвертий день. Не знаю – чи не літаком – до того ж самого Домодєдового? Але вже до її приїзду на виставковому стенді форуму красувалася її книжка – «Vinograd». Темно-синя, зі срібним тисненням – дорогоцінна книжка! Настільки, що я, вважаючи, що поет має бути еталоном, переступаю через свої принципи – і забираю книжку собі. У чому покаянно потім зізнаюся Ганні – і одержую у відповідь її ясну посмішку.

Вона якось виявилася з нами за одним столиком – ледве чи не підійшла з валізою саме до нас, довідатися, як тут справи. І навіть вийшло так, що ми, усі амбіційні, чомусь у підсумку сиділи навколо неї. Чи то краса її нас так заворожила, чи то магнетична привабливість цільної творчої особистості. Довге золоте волосся, порцелянова шкіра, світлі очі – схожа на янгола, написаного олівцем Леонардо да Вінчі, ундина, русалка, принцеса морського царя… Молода поетеса, що подає надії, – але така, що ось увійшла, сіла, заговорила – і одразу стало ясно, що ми – одного кола, але в неї кров блакитніша, вона – тендітна, неземна, з якимось легким світінням, що йде від світла її обличчя – спокійна, справжня, яка не грає в літературу. І говорили – і про вірші, і про любов – однією мовою – про все, що завжди буде хвилювати.

Пам’ятаю одну таку чудову мить: Тетяна Бек (теж потім раптово померла) говорила, що в творчості Ганни їй бракує саме одеського фольклору. Та й для мене найвластивіше одеським письменником був Ісаак Бабель. І в віршах Ганни здивувала саме серйозна інтонація сучасної літератури, поезії – не місцевий колорит, а відповідальність не лише за кожне слово, але й за кожне почуття, за крихкість миті, скороминущість буття – і навіть незначного побуту. Особливість її світовідчуття перевернула мої уявлення про одеську літературу, піднесла над заштампованістю сприйняття. Хоча згодом данину одеському колоритові вона віддала у своїх п’єсах – наприклад, «Човняр». Після семінару в Липках ми листувалися, обмінювалися смс. Потім закрутило життя – Ганна готувалася стати матір’ю. Я була впевнена, що вона зробить у творчості велику перерву. Але вона працювала далі, ніби знала, що часу, відпущеного їй на життя й на дар, залишилося набагато менше, ніж здавалося.

Висмикнули – і дали дорогу в безсмертя. Найпрямісінький квиток – в один кінець лише. І кричать тепер у блогах і коментарях – мовляв, дивіться, звірі, кого ви вбили! Та навіщо ж біса тішити? Вони лише тішаться зараз – вдало влучили! Ганну не повернеш тепер. А вона знала – передчувала, і писала у своєму ЖЖ за місяць до загибелі, що в одеському аеропорті – нульова видимість. Шкода, що 24 січня там було ясно. І передостаннє: «Порожнечу не лікують» – та сама порожнеча, самітність душі, раптово розлученої з тілом, з рідними – лише творчі люди, будучи молодими, гарними, успішними, при люблячій сім’ї, можуть цю порожнечу всередині себе відчути. Жити б та радіти – у чому порожнеча? Безвихідний смуток того, що йде на заклання, – в останніх її віршах, написаних за три дні до смерті:

Дождь и другие явления химии и природы…

Смотришь на эти вещи и думаешь, что все изменится,

Надеешься, что дождь воздействует как перекись водорода –

Дождем заливаешь рану и ждешь, когда рана вспенится,

Каких-нибудь знаков требуешь от дерева и небосвода,

Считаешь количество кошек, исчезнувших в подворотне,

Крики кукушек и чаек, ждешь у моря погоды,

Решаешь, что наверное – завтра, если уж не сегодня,

Бухгалтерия погрязла в хаосе, грусти, противоречиях,

Одни и те же приметы всегда означают разное,

Закономерности иллюзорны. Дождь идет бесконечно.

Скоро какой-нибудь праздник. Праздники надо праздновать.

Не знаю, що за свято відзначали в цей день терористи. Але ти, Ганно, була для нас справжнім святом любові та життя – теплим, ніжним, світлим – як Різдво, яке ти любила. Важко буде без тебе.