Інвалідність Валентина Іванівна Швачко документально оформила не дуже давно, років шість тому, на наполегливу вимогу дочок, їм боляче дивитися, як важко мати бореться із хворобою, що ніяк не відступає. Обидві дочки живуть в Одесі, тому найбільша підтримка – чоловік, Микола Сидорович. Давно, 55 років тому, він приїхав у гості до своєї сестри, і тут зустрів свою наречену. Тридцять дев’ять років пропрацював на Любашівському елеваторі, а всього виробничого стажу має 45 років!
Наша зустріч відбулася в затишному будиночку, що по вулиці Кошового в райцентрі. Валентина Іванівна та Микола Сидорович давно для себе визначилися, яку політичну силу підтримувати. Не тільки визначилися, але вирішили й самі поповнити ряди Партії регіонів. З огляду на вік і стан здоров’я, квитки новим партійцям голова районної організації Партії регіонів Євдокія Степанівна Байдиш та секретар районного штабу Зіна Павлівна Кравчук вручали вдома.
– У свого Президента, за якого голосували, ми віримо, але треба дати йому можливість довести, що всі його дії йдуть на поліпшення добробуту українців, – говорить Валентина Іванівна. – Хіба не видно, яка країна, з яким бюджетом дісталася йому від попередників? У нас із чоловіком великий життєвий досвід, ми багато чого пережили – доброго і поганого, тому хочемо, щоб діти й онуки жили в заможній країні.
– Уважно читаємо в пресі, – далі говорить Валентина Іванівна, – це наше головне вікно у світ, над вирішенням яких завдань працює нове керівництво в районній держадміністрації та районній раді. Звертаємося із проханням, робіть так, щоб справи в районі покращилися, і селище наше змінилося, і щоб цією владою ми могли пишатися. Давно вже треба, щоб кожна вулиця в Любашівці освітлювалася вночі, тут широке поле діяльності для нового селищного голови. Крім того, недалеко від нашого будинку є місце біля ставка, куди молодята приїжджають фотографуватися, малята з дитсадка на прогулянку приходять. Але біля берізок пасуться корови, кози, яка вже тут краса...
Розумію, багато хто може зробити закид, для чого вам політика в такому віці. Хоча це і особиста справа, але маю свою життєву позицію і від неї не відступлюся. Це правда, що у нас, пенсіонерів, досить часу, щоб оцінити і осмислити всі цінності і зробити свій вибір. Нинішній уряд намагається впровадити багато реформ, до яких люди ставляться по-різному. Але погодьтеся, у цьому є глибокий сенс. Візьмемо, наприклад, пенсійну реформу. Хіба припустимо, щоб у середньостатистичного українця пенсія становила близько 800 гривень, а у високопоставлених чиновників, парламентаріїв – за 50 і більше тисяч?! А скільки у нас людей одержує заробітну плату в конвертах, і фактично не мають шансів у майбутньому одержувати пристойну пенсію? Керівництво держави намагається не просто навести порядок, але й поповнити бюджет за рахунок тих, хто умудряється ухилитися від податків і внесків.
Одна жінка якось мені іронічно сказала: «Ось ти, інвалід, здоров’я втратила, а пенсія у нас із тобою однакова, але ж я не працювала зовсім, і тепер ще й сто грамів випити можу». Така досада взяла, повірте, адже правду говорить. Поплакала в подушку того дня, щоб ніхто не бачив.
Твердо впевнена, жити станемо краще, коли нинішнє і майбутнє покоління будуть небайдужими до всього, що навколо нас відбувається.
...Коли почалася війна, Валентині Іванівні було всього-то три рочки. Мати в роки окупації складувала солому в тюки, які відправляли на фронт як корм для коней. Напрацювавшись удень, уночі виконувала інше доручення, тайкома на підводі відвозила борошно партизанам до Савранського лісу. Робила вона це не одна, але, на жаль, тих людей уже немає на цьому світі. Маленьку дочку брала із собою. Якось восени йшов дрібний дощ, і одразу підмерзало. Коли поверталися додому, до хати її заносили на руках, ніби крижину. Терміново палили в печі соломою і туди її сунули, щоб швидше відігріти. Такі випробування не пройшли безслідно, а поліартрит і ревматизм дали пізніше про себе знати ще й тому, що після війни працювала в лозовому цеху, жала осоку в Бобриках, стоячи у воді годинами, потім у гумовому взутті працювала в цехах олієзаводу. Пізніше перейшла на Кривоозерську перевалку, звідки і вийшла на пенсію.
Жінка часто згадує ще один випадок років війни, він ніяк не дає їй спокою. У тупику на залізниці стояли вагони, що готували до відправлення. Звідти маленька дівчинка чула пісні. Мама їй роз’яснила, що це співають невільниці, яких збираються відправити до Німеччини. Одного разу мама підняла доню, і та зуміла відкрити засув вагона, дівчата рвонули хто куди. Трьох, знесилених взяли із собою, хоча це й було небезпечно, адже їх шукали всюди. Тому дівчинка зміркувала, що колишніх полонянок найкраще сховати в купі з відходів кукурудзи, зв’язаних у снопи. Туди тихенько носила їм їжу і воду. «Добрі» сусіди все-таки повідомили владі, що родина дала притулок дівчатам. Обшук провадили ретельний. Причепилися і до Валі, але та все заперечувала так правдоподібно, що їй повірили. На щастя, поритися в снопах нікому не спало на думку, і усе минулося благополучно. Валентина Іванівна тільки тепер написала листа до передачі «Жди меня» у надії зустрітися з тими дівчатами. Згадуючи минуле, говорить, що незважаючи на всі хвороби, Бог тримає її на цьому світі. Можливо, за пережите, за добрі справи, любов до людей. Це ж так важливо, відчувати чужий біль, подати руку допомоги в нелегкий час. Не забувайте про це, як робила у важкий для країни час героїня нашої публікації.
