Цяунікальнавінженерномутаархітектурномупланіспоруда, щосталаоднієюзвізитнихкартокПівденноїПальміри, відзначає170-річнийювілей. Побудованау1841 роцізапроектомвідомогозатихчасівархітектораФранцаБоффо, вонасталаневід’ємноюскладовоюгармонійноготалегкогоприпоглядізморяархітектурногоансамблювцентральнійчастиніПриморськогобульвару, обрамленогодвоманапівкруглимибудинками.
Йдеться, звичайно ж, про відомі в усьому світі Потьомкінські сходи, що стали такими завдяки безсмертним кадрам з кінофільму Сергія Ейзенштейна «Броненосець «Потьомкін».
Але фахівці, крім усього іншого, цінують споруду за оригінальні рішення архітектора Боффо та інженера Уоптона, які дозволили, за допомогою наскрізних аркад, створити справжню окрасу прибережної частини на місці кількох протоптаних стежок та «самопальних» дерев’яних сходів, що вели крутим схилом до урізу води.
Сходи мають вигляд гігантського клина, він вимощений з пиляного каменю-вапняку, що спирається на дерев’яні палі та пронизаний трьома поздовжніми і дев’ятьма поперечними склепінними – коридорами або галереями, які утворюють на перетинах масивні стовпи. Вони й тримають на собі тіло похилої площини з покладеними на неї сходами та міжсходовими прольотами. Подальше трасування схилів замаскувало конструкцію споруди і сьогодні вона здається просто покладеною на пологий схил, мов «широке розстелене полотнище», як писав Іван Нечуй-Левицький.
Сходи оспівані багатьма літераторами та журналістами, чиї долі так чи інакше перетиналися з Одесою. Ось деякі приклади. «Це – один з кращих пам’яток, які лише має Одеса» – відзначав польський письменник Юзеф Крашевський у 1843 році. А драматург Олександр Островський у своєму листі з Одеси був докладнішим: «З бульвару до моря ведуть єдині у своєму роді сходи, вони розділені на 10 уступів по 20 сходинок кожен. Здається, 200 сходинок, а долаються легко». Як підкреслює відомий одеський краєзнавець Ростислав Александров у своєму нарисі «Потемкинская лестница», подібний ефект досягається завдяки оптимальному куту нахилу сходів та кількості майданчиків, які дозволяють пішоходові будь-якої миті перепочити. Сходинок спочатку справді було рівно дві сотні, і закінчувалися вони біля самої води. Поет і прозаїк Яків Полонський писав у романі «Дешеве місто»: «Одеса опускала в сині хвилі нижні сходинки своїх величезних сходів». Вісім останніх сходинок були засипані значно пізніше, під час планування Приморської вулиці.
Не залишив без уваги міську красу Марк Твен у своєму романі «Простаки за кордоном»: «...Вниз до гавані спускаються гігантські кам’яні сходи – в них двісті сходинок, кожна п’ятдесят футів завдовжки, і через кожні двадцять – просторий майданчик. Це чудові сходи». Характерно, що тривалий час вони справді називалася Гігантськими сходами на Приморському бульварі. І лише вихід на світовий екран у 1925 році «Броненосця «Потьомкіна» змінив їхню назву. Причому не стільки офіційно, скільки народними устами були пов’язані між собою красені-сходи та бунтівний «Потьомкін». Як написав у своїй повісті «Комендантська година» Олександр Воїнов: «Дивовижні Потьомкінські сходи: коли піднімаєшся їхніми широкими кам’яними сходинками, здається, що вони спрямовані просто в небо. І цього почуття не можна позбутися, скільки б разів ти ними не піднімався. І ще вони нагадують про дитинство та про перше побачення. А коли ти стоїш на верхньому майданчику... і перед тобою морська далечінь у бузковому серпанку, – тоді приходять думи...»
А взагалі яких лише епітетів не удостоїли сходи письменники: Микола Гарін-Михайловський (роман «Гімназисти») називав їх величезними; Олександр Грін (оповідання «Випадковий доход») – знаменитими; Жуль Верн (роман «Упертий Керабан») – монументальними.
Коротко кажучи, стали витончено-естетичні сходи легендарними. Як співається в одній із сучасних пісень: «Потьомкинская лестница – восьмое чудо света...»
