Доля Ніни Тимофіївни Чеканової, жительки Саврані, склалася непросто.
Народилася вона у 1926 році у селі Новокрасному Арбузинського району тодішньої Одеської, а тепер Миколаївської області. В сім’ї Ніниних батьків-колгоспників зростало семеро дітей. Та коли прийшов голодний 33-й, він назавжди забрав із собою трійко діток. Ніні судилось вижити, але той страшний рік їй, семирічній дівчинці, запам’ятався назавжди. Поступово життя сільської родини налагоджувалося, батьки працювали в колгоспі, діти ходили до школи. Будинок Чеканових стояв якраз по сусідству із сільським лікувальним закладом. Ніні подобалося спостерігати за роботою медиків. Тоді і народилася дитяча мрія – лікувати людей. Не раз дівчинка уявляла себе у білій шапочці і халаті, та найбільше їй хотілося допомагати людям, полегшувати їхні болі і страждання.
Та не так сталося, як гадалося. Коли Ніна навчалася у восьмому класі і до заповітної мрії, здавалося б, рукою подати, почалася Велика Вітчизняна війна.
Чоловіки пішли на фронт, а на плечі жінок ліг увесь тягар окупації. Однак на Ніну та її ровесників чекало ще одне чи не найважче випробування.
Юнаків і дівчат згонили на залізничний вокзал. Звідти дорога пролягала до німецького містечка Вецлер. Життя у бараках і примусові роботи на фабриці наклали непоправний відбиток на здоров’я рабів двадцятого століття. Нестерпні умови життя і виснажлива праця призводили до повного знесилення і відчаю. Ніна Тимофіївна згадує, що у такі важкі хвилини не втратити віру у Перемогу допомагала дівчатам жінка, що перебувала разом з ними на примусових роботах:
– Нам вона здавалась старою, а їй же було всього тридцять вісім років. Коли вже несила було терпіти, вона тихесенько молилася і завжди повторювала: «Вірте, нас порятують». І ми вірили, а коли сльози стискали горло, ми молилися Богу.
Довгих два роки перебувала Ніна Тимофіївна у Німеччині. Звільнили її у 1945-му.
Батьківщина зустріла полонянок руїнами, голодом, нестатками. Але серця усіх зігрівала Перемога! Не гаючи часу, Ніна вирішила вступати до Одеського медичного училища. Науку вона засвоювала з неабияким завзяттям, адже це був шлях до її найзаповітнішої мрії. Тож після захисту диплому сумлінну випускницю було направлено на роботу до найкращої на той час райлікарні області – Савранської.
Так Саврань стала для Ніни Тимофіївни Чеканової другою малою батьківщиною. Тут вона зустріла свою долю – Анатолія. Тут з’явився на світ її довгожданий синочок Валентин. Тут вона присвятила медичній справі 44 роки свого життя, працюючи для людей.
А доля не переставала випробовувати жінку на міцність. І тоді, коли споруджували власний дім, і тоді, коли провела сина на службу до Афганістану, і тоді, коли залишилась одна без чоловіка, і тоді, коли постукала у шибку самотня старість. І ще багато-багато разів. Та Ніна Тимофіївна була завжди непохитною, ніколи не втрачала віру у Бога і добро. З цим йшла до людей і ніколи не нарікала на своє життя, бо вміла любити, терпіти і вірити.
