Будучи учнем 11 класу ЗОШ № 40, захоплююся історією, особливо військовою. Намагаюся брати участь в усіх шкільних військово-патріотичних заходах.
В один з вересневих днів мене викликала до себе завуч із виховної роботи Ольга Олексіївна Лис і дала цікаве та відповідальне доручення – довідатися та зібрати якнайбільше інформації про братську могилу, розташовану неподалік. До цього я ніколи не чув про неї і був здивований тим, що в нашому обжитому районі на селищі Котовського є відгомін тієї війни – братська могила.
Знайти її виявилося непросто. З боку міста могилу закриває щільна стіна гаражів. Під високим пишним кущем бузку стоїть надгробна плита, на якій, крім хреста, нічого немає. Неподалік від плити на землі розташована червона зірка, могилу по краях «одягнено» у бетонний короб.
Трохи прив’ялі гвоздики говорили про те, що хтось сюди приходить. На жаль, поблизу побачив сліди свіжого багаття, порожні пляшки від спиртного, використані шприци. На самій могилі були покладено кілька дощок, на яких, імовірно, хтось спав. Схоже, тут часто бувають люди без певного місця мешкання, які влаштували собі нічліг.
На жаль, багато місцевих жителів, у яких я намагався щось з’ясувати, вперше чули про братську могилу. Лише бабуся років 80-ти, яка живе по сусідству, відповіла:
- Тут неподалік, у Корсунцях, живе жінка, яка іноді приходить на могилу. Напевне, вона щось зможе Вам розповісти.
Незабаром я знайшов її будинок і подзвонив у дзвінок. Мені відкрив молодий хлопець, онук Ірині Трохимівни, і провів мене до бабусі. Ось що вона розповіла:
- Створив цю могилу мій батько у далекому 1941 році. Тато був шляхообхідником. І 16 серпня йшов з боку Сортувальної з обходу. Раптом його хтось покликав, він озирнувся і побачив групу солдат, які розташувалися на схилі на привал. Вони обідали й запросили батька скласти їм компанію.
Потім з боку Гідропорту почувся шум, що посилювався. Батько зрозумів – це бомбардувальник. Він попрощався із солдатами і побіг далі, укрився в бетонній трубі, оскільки почався дуже сильний обстріл.
Після обстрілу Трохим, вийшовши з укриття, повернувся і побачив жахливу картину – замість 19 солдатів, що мирно відпочивали, було кілька великих воронок з-під вибуху, а навколо - понівечені людські останки. Батько на швидку руку поховав загиблих в одній з воронок. За його словами, всі вони були в зелених кашкетах, капітанові було не більше 35-ти років. І найголовніше, усі вони загинули від прямого влучення.
Десь у 1950-1951 роках ми разом із сусідськими дітьми розкопали братську могилу в пошуках кісток та останків одягу, зброї. Мій батько зробив дерев’яний ящик. Туди ми склали все зібране – два цілі черепи, шматки підошов, ременів та багато кісток. Ящик поховали в ямі неподалік від місця вибуху.
Я почала писати до багатьох газет і організацій з проханням допомогти із встановленням пам’ятника та огорожі. Я навіть написала письменнику Смирнову до Москви. Через місяць надійшла відповідь. Незабаром із заводу «Центроліт» приїхали люди, провели необхідні виміри і через якийсь час зварили огорожу. Огорожа була дуже гарною – зірки, лаврове та дубове листя. Але красувалася вона недовго.
У 1973 році відкрили монумент на братській могилі на Латовському цвинтарі. При створенні та оформленні цього монументу з нашої могили просто черпаком зачерпнули трохи землі і перенесли туди. Після цього ми часто їздили на «Латовку», покладали квіти, а зараз вже здоров’я не те. Але, незважаючи на це перенесення, я завжди знала, що справжня могила залишилася на колишньому місці, бо дерев’яного ящика ніхто не торкався, і останки солдат, як і раніше, спочивають на місці їхньої загибелі.
Не так давно залізничники встановили на могилі монумент, який я описав спочатку. Історики та краєзнавці підказали мені, що зелені кашкети – відмітна ознака 26-го прикордонзагону НКВС. Отже, можна припустити, що 19 солдатів були прикордонниками.
Я створив невелику молодіжну організацію «Спадкоємці Перемоги» при Суворовському Будинку творчості. Ми доглядаємо братську могилу та продовжуємо боротьбу щодо присвоєння їй статусу пам’ятника. Почали збирати необхідну інформацію, підготували прохання про провадження ексгумації. Попереду робота в архівах, зустрічі з керівництвом Латовського цвинтаря, місцевими чиновниками для розв’язання питання про присвоєння братській могилі статусу пам’ятника або проведення перепоховання.
Впевнений, нам це вдасться, бо я вже не один – нас 15. І я сподіваюся, що зовсім незабаром бійці, які спочивають у цій могилі, набудуть імен, прізвищ, а найголовніше - до них за багато років, нарешті, приїдуть їхні нащадки. Адже недаремно кажуть: «Війну не скінчено, доки не поховано останнього солдата».
