Їх чекають як рідних
До Приморської районної організації Товариства Червоного Хреста усе частіше звертаються люди похилого віку, які опинилися за межею бідності. Багато хто з них воював, трудився, ростив дітей, але за тих чи інших обставин сьогодні залишився самотнім. І як важливо зігріти їхню старість, не допустити, щоб вони страждали не лише від фізичних недуг, а й від самотності, від відчуття власної непотрібності.
Здатність відгукуватися на чужий біль – ознака милосердної души. А коли ця властивість втрачається, то їй на заміну приходить жорстокість і байдужість. Нас сьогодні турбує те, що з кожним днем до Червоного Хреста надходить все більше листів, сповнених образи і болю. Але ж люди, які до нас звертаються, живуть не в пустелі. Їх оточують родичі, знайомі, сусіди. Навіть рідні діти. Чому ж так часто поряд з людиною, яка потрапила у біду, немає того, хто б подав їй руку допомоги, заспокоїв лагідним словом, дав відчути, що вона не самотня?
Нерідко ми запитуємо себе: чому байдужих з кожним днем стає все більше? Невже сама історія нас так нічому не навчила? А вона ж не раз доводила, що всі злочини коїлись і кояться з мовчазної згоди байдужих спостерігачів.
Тому сьогодні так радує те, що є люди, яким небайдуже, як живеться самотнім стареньким. Саме про них, сестер милосердя, і піде мова. Що й казати, нелегку службу обрали ці жінки, але, не скаржачись на долю, несуть тягар турбот протягом багатьох років. Серед семи патронажних сестер Приморської організації Товариства Червоного Хреста міста Одеси лише дві поєднали свою долю з Червоним Хрестом недавно. А п’ятеро несуть свій хрест милосердя 20, 25 і 30 років. Як скажімо, Олена Федорівна Веліксар, Ганна Аристархівна Хвиловська. Ці невтомні жінки для багатьох підопічних стали не лише «швидкою медичною допомогою», а й добрими феями, щирими помічниками, котрі поєднують самотні серця зі світом любові. Адже, окрім призначених лікарями процедур, кожній сестрі милосердя доводиться розв’язувати безліч проблем: допомогти оформити житлову субсидію, помити та перевдягти знесилену хворобою людину, іноді навіть добути одяг чи продукти харчування. А часом і спорядити в останній путь.
Кожна сестра може розповісти багато сумних, хвилюючих історій про долю людей, якими опікується. Адже знає їхнє життя до найменших дрібниць. Бо в патронажній сестрі самотні люди шукають не лише досвідченого медпрацівника, а й зцілювача, котрий вилікує зболену душу. Тому й звіряються у найпотаємнішому.
Попри всі особисті негаразди і злигодні «сестрички» знаходять у собі сили щодень іти до своїх підопічних не лише з добрим серцем, щирим словом, а й з усмішкою на вустах.
Тримаю в руках листи, в яких звучать теплі слова подяки тим, хто зігріває одиноку старість.
Ось лист від групи інвалідів Приморського району:
«Ми, всі люди похилого віку, пройшли крізь важкі роки війни, не шкодуючи сил та здоров’я задля Вітчизни та народу нашого. Звертаємось до вас p проханням подякувати патронажній медичній сестричці Ганні Аристархівні Хвиловській. Ця жінка – надзвичайна людина: добра, турботлива і уважна до своїх стареньких хворих. Для неї немає чужого горя. Вона завжди відгукнеться на будь-яке прохання, не рахуючись з власним часом. Якщо є потреба, приходить до хворого двічі на день, навіть у вихідні. Її професіоналізм дуже високого рівня. Коли Ганна Аристархівна заходить до хати, усміхнена, лагідна, доброзичлива, то в кімнаті ніби теплішає, а на душі стає спокійніше. Від усвідомлення того, що є людина, яка не залишить тебе в скрутну хвилину. Золоте серце і золоті руки у Ганни Аристархівни. Ми всі вдячні їй за чуйність, увагу, турботу про нас.
Зичимо їй здоров’я та щастя».
У цьому ж листі інваліди згадують добрим словом і Дмитра Боденчука, хлопця, який ось вже два роки працює волонтером.
Під цим листом поставили свої підписи учасники війни Гоманюк О.Й., Воселавська В.А., Танасевська Є.Т. (всього сім підписів).
А ось ще один лист – від Ліни Володимирівни Томчі, інваліда дитинства 1-ї групи, відомої одеської поетеси, яка вже декілька років не може вийти за поріг власної домівки: «В той час, коли країна охоплена глибокою економічною кризою, коли царює хаос та безладдя, багато громадян, особливо люди похилого віку, інвалідів, залишились кинутими напризволяще. Товариство Червоного Хреста нагадує маленький кораблик, який в безмежному світовому океані йде назустріч могутнім хвилям, розсікає їх, рухається повільно, але впевнено, згідно з визначеним курсом».
Ліна Володимирівна дякує «людям доброї волі, які, попри всілякі труднощі, несуть доброту, щедрість та теплоту, зігріваючи багатостраждальні душі знедолених бідолах».
І таких відгуків багато. Мабуть, це й допомагає сестрам милосердя з терпінням та гідністю нести нелегку службу, дарувати людям надію, віру, душевне тепло.
Людмила МАКСАКОВА, голова Приморської організації ТЧХУ міста Одеси
Тримають зв'язок поколінь
Районна рада ветеранів війни, праці та військової служби – з тих організацій, що займаються і громадською, і соціальною, і патріотично-виховною роботою. У липні буде шість років, як раду очолює Павло Зброжко. Людина ініціативна, небайдужа до того, що робить. Варто сказати, що він прагне охопити широкий спектр діяльності, і йому це вдається. Приміщення організації розташоване в райцентрі, на першому поверсі, що дуже зручно для відвідувачів, які за віком переважно – літні люди. Тут слід дякувати голові районної ради Миколі Бадюлу, який допоміг свого часу оселитися ветеранській організації саме в цьому приміщенні.
Не буває дня, щоб сюди хтось не завітав. Павло Миколайович прагне бодай чимось допомогти всім, хто звертається до нього. Восьма година ранку, а я не перша відвідувачка. З села Концеба приїхала дочка інваліда Федора Колдіна. Першого травня чоловікові виповнилося 90 років. Ходити не може, їздить на візку. Вже сьомий рік почергово обходять батька дві дочки, хоча мешкають одна в Одесі, друга – в Ізмаїлі. Це їм не на заваді. До ветеранської організації звертаються з проханням подати допомогу в перекритті даху оселі, де мешкає концебівський ветеран. Його хата вкрита очеретом, який з часом через дощі, сніги та вітри так порідів, що через нього небо проглядає.
– Це просто крайній випадок, в зиму вступати так не можна, – співчутливо каже Павло Миколайович, – і обіцяє поклопотатися про літнього інваліда Федора Колдіна.
При допомозі ветеранської організації та місцевої влади перекрито дахи будинків восьми ветеранів, серед яких інвалід Великої Вітчизняної війни Василь Бабчинський. Це клопітна справа, до того ж потребує коштів, і самим ветеранам з нею не впоратися, тому вони вдячні за таку допомогу. Через обласну організацію ветеранів України торік отримали матеріальні виплати на лікування 19 осіб. За словами Павла Зброжка, раніше забезпечували стареньких пільговими дровами, тепер за дешевою ціною палива не знайдеш.
Поглядаю на привабливі кубки, що на столі Павла Миколайовича. З’ясовується, щоби тримати зв’язок поколінь, вони організують із молоддю, учнями школи та профтехучилища різноманітні заходи. Зокрема і спортивні. Вже традиційним став шаховий турнір на приз нашого земляка, Героя Радянського Союзу Терентія Мороза. До речі, в ньому беруть участь і старе й мале. А на початку змагань всі учасники вшановують ратний подвиг Героя. Так і живе пам'ять серед нас.
Велике патріотично-виховне значення мають зустрічі з ветеранами Великої Вітчизняної війни, які проходять в навчальних та культосвітніх закладах району. І відбуваються вони напередодні і в дні великих свят – Дня Перемоги, Дня партизанської слави, з нагоди річниць визволення від фашистських загарбників району, області, України. Живе солдатське слово очевидців подій дає можливість молоді пізнати істину про ті часи і уникнути сумнівів та перекручень фактів війни, як це, буває, роблять деякі лжеісторики. Тут роль ветеранів неоціненна. І варто сказати, що вони охоче йдуть на такі зустрічі і навіть чекають на них. Незмінним місцем таких заходів є районні бібліотеки для дорослих та дітей. А допомогу в їх організації подає директорка районної централізованої бібліотечної мережі Світлана Стукаленко.
Вже стали традиційними вітання ветеранської організації та представників місцевої влади до шанованих людей району з нагоди ювілеїв та памятних дат. Цьогоріч із 90-річчям віншували Трохима Кошового з Концеби, з 85-річчям – Володимира Кулікова з цього ж села, Якова Морозюка, Василя Бабчинського, Андрія Деркача з Саврані, з 80-річчям – Володимира Тихонова, також із райцентру.
У Павла Зброжка є одна задумка, яку він дуже хотів би втілити в життя. Справа в тім, що коли він прийшов на цю посаду, то в шухляді стола знайшов лист Тамари Любецької, ветерана війни, якої вже серед нас немає. В ньому розповідалося про сім'ю Лебедюків, яку фашисти розстріляли на березі Бугу за те, що жінки тримали зв'язок з партизанами. Жінки відіграли велику роль у війні. На їхні плечі ліг весь тягар роботи в тилу. Треба було орати, сіяти, збирати збіжжя, ростити дітей, допомагати партизанам. Як і де було брати сили, коли з фронту приходили похоронки?.. Після війни в районі залишилося 1360 вдів, дорослих сиріт, як їх називає Павло Миколайович. Нині їх 47. Крізь все своє життя вони несуть біль втрати батька, чоловіка, брата. Павло Миколайович хотів би, щоби в районі був пам’ятник цим героїчним жінкам. Розуміє, що це справа не одного дня, тому терпляче і поступово буде знаходити однодумців.
Тетяна СТОРЧАК, власкор «Одеських вістей», Савранський район
