Свого часу один із перших рецензентів робіт Олексія Копйова одеський журналіст Олександр Щербаков, захопившись його скульптурною композицією «Повернення», писав: «Фронтовик в солдатській шинелі стоїть край хлібного поля, притискаючи до грудей пучечок стиглих колосків. Що переважає, що веде мелодію в суворій, але емоційно насиченій скульптурі? Історична пам’ять? Гордість за покоління переможців? Роздуми про зв’язок часів? Автор взявся за складну мету – відтворити все це через конкретний, позначений рисами непересічної індивідуальності і водночас узагальнений образ вчорашнього воїна, сьогоднішнього хлібороба».
Так ось, через багато років засвідчую, що й зараз подібні роздуми здатна викликати будь-яка з композицій, які ще чекають свого часу на полицях майстерні скульптора. Або ті, що вже давно стали реаліями мистецького буття нашого краю, в яке він увійшов передусім як майстер скульптурного портрета. Олексій Копйов завжди залишається вірним своєму принципу виразної персоніфікації образу, як за зовнішніми рисами, так і за рисами характеру та за психологічним навантаженням. Переважна більшість його героїв – це конкретні, знані в Одесі і далеко за її межами люди, зі своїми, подеколи дуже складними життєвими шляхами.
Причому слід зауважити, що прагнення й уміння пізнавати біографії прототипів своїх скульптур Копйов виробляв під час формування власної непересічної біографії. Син російського офіцера-емігранта з українським козацьким корінням, він народився 1 червня 1936 року в російсько-китайському Харбіні. На його очах руйнувалися світи і світогляди; за його пам’яті з’являлися і відходили в увічнене небуття десятки «білих», «червоних» або й просто безбарвних і безликих діячів. А далі, після повернення майбутнього митця на повоєнну Батьківщину, були: цілинні землі Казахстану, служба в лавах Радянської Армії, фрезерувальний верстат на челябінському заводі «Калібр»... І вже по всіх тих чи то «ходіннях у народ», чи, навпаки, «виходженнях із народних мас» явилися йому навчальні аудиторії та майстерні славетного Одеського художнього училища імені Грекова, де на скульптурному відділенні він пізнавав творчі секрети багатьох своїх попередників різних епох, напрямків і стилів.
Сам Копйов ніколи не приховував, що віддає перевагу непересічним особистостям, але не для того, щоб канонічно героїзовувати їх, а щоб залишати для нащадків закарбовану в портретних образах та в стилізованих композиціях велич їхніх діянь; надії і скорботу їх покоління; доленосно-політичні особливості тих часів, про які мудро мовлено було поетом: «Времена не выбирают, в них живут и умирают». А саме під цим кутом зору слід сприймати тепер уже кожному одеситові відомі пам’ятники: герою-підводнику часів Другої світової О. Маринеску і творцеві першого підводного човна С. Джевецькому; барельєфи до меморіальних дошок діячам Чорноморського пароплавства С. Лук’янченку та О. Данченку, колишньому начальнику морехідного училища П. Макаренку; міському голові Г. Маразлі, поету І. Рядченку та академіку О. Чередниченку; своїм колегам, заслуженим художникам України Г. Крижевському і В. Власову; надмогильні бюсти народним артистам М. Водяному, М. Дьоміній, М. Огреничу, С. Іванову; пам’ятник народному художнику СРСР М. Божію та багатьом іншим одеситам, яких скульптор здебільшого особисто знав, з якими дружив, яких цінував за їх працелюбність і людяність.
Водночас невід’ємними атрибутами нашого краєзнавства, самої історичної пам’яті Одещини стали талантом Олексія Копйова витворені пам’ятники: «Захисникам Одеси» на зеленому Поясі Слави та «Захисникам Вітчизни» – на одному з майданів Теплодара; потужні в своєму монументально-зоровому впливові на нашу свідомість барельєфи на «Кургані Слави», зведеному поблизу заводу «Центролит». У такий спосіб скульптор немовби олюднює нашу пам’ять і наш навколишній світ, одухотворює та індивідуалізовує їх. А про масштаби цієї акції говорить вже хоча б той факт, що на сьогодні скульптор Олексій Копйов безкоштовно передав, тобто подарував Одесі, близько сотні скульптурних робіт, серед яких і ті, які вже тут названо! Хіба ж це не зразок подвижницької праці, не взірець – причому вартий всілякого наслідування – мистецького меценатства, яке в нашому суспільстві ще тільки слід відроджувати?!
А як не згадати про створені його руками пам’ятники О. Пушкіну в Болграді, Т. Шевченку в Білгороді-Дністровському, поету-сатирику С. Олійнику в Левадівці Миколаївського району. Його скульптури знайшли свою прописку далеко за межами Одещини, вони установлені в кількох містах України, Росії, Молдови, в деяких інших краях і країнах. Не менш плідно працює Копйов і як художник-портретист та графік, і ці напрями його творчості вже вимагають окремої серйозної розмови. Досить сказати, що, починаючи з 1966 року, він стає учасником багатьох республіканських за зарубіжних виставок, його різножанрові праці з успіхом експонувалися у Франції, Італії, Японії, США та в низці інших країн.
З огляду на все це, внесок О. Копйова у вітчизняне мистецтво відзначено було Почесною грамотою Президії Верховної Ради України, а за цикл скульптурних творів його було визнано лауреатом конкурсу «Твої імена, Одесо – 2001 року». Своєрідним визнанням його таланту стало й те, що в 1986 – 1990 роках О. Копйов очолював Одеську організацію Спілки художників України. Ось уже впродовж багатьох років він є членом правління Одеського відділення Українського фонду культури, а його багаторічна військово-шефська робота відзначена нагородами Міністерства оборони та Південного оперативного командування.
Мені неодноразово випадало бувати в майстерні Олексія Володимировича. Ми час від часу телефонуємо один одному. Знаю, що, як і належить справжньому митцеві, свій сімдесятип`ятирічний ювілей він відзначає розробкою творчих задумів та їх мармурово-гіпсовим втіленням. Тож нехай йому й далі щастить на цій нелегкій, але вдячній мистецькій ниві.
