Справді правий був той, хто вперше сказав: велике бачиться на відстані. Сьогодні, згадуючи Івана Олександровича Герасимова, якому в серпні виповнилося б 90 років, ми ще раз утверджуємося в думці про те, що це була Людина, справді з великої літери. Він, генерал армії, Герой України, багато років очолював Організацію ветеранів України.
Зізнаюся, я, як і багато моїх колег – керівників обласних ветеранських організацій, стримано сприйняв обрання Івана Олександровича Герасимова головою Організації ветеранів України. Адже одне діло бути генералом армії й віддавати накази, які повинні виконуватися беззаперечно, точно і у термін, і зовсім інше – керувати громадською організацією, у яку об’єдналися люди, що пройшли велику життєву школу, мають певні заслуги перед суспільством і здійснють свою діяльність на демократичних засадах. Тут командним методом багато не доможешся.
Іван Олександрович Герасимов, до його мудрості й честі, зумів приглушити в собі «командирську жилку» і одразу ж знайшов спільну мову з ветеранським активом, скоривши його діловитістю, доступністю й об’єктивністю. Він ніколи не підвищував голосу на співрозмовника, не прагнув виділитися на загальному тлі своїми військовими заслугами, підкреслювати свій особливий статус як генерала армії, фронтовика, державного діяча. І дуже уважно прислухався до думки усіх ветеранів. Особисто мені довелося звертатися до Герасимова з багатьма пропозиціями, і він, уважно вислухавши їх, не квапився з ухваленням рішення. Але якщо вже ухвалював його, то підкреслював, що несе особисту відповідальність за нього.
Питанням усіх питань Іван Олександрович вважав соціальний захист ветеранів. Усі ми пам’ятаємо його конструктивні заяви й пропозиції на адресу керівництва держави, Кабінету Міністрів. Саме завдяки його наполегливості й принциповості свого часу було вирішене питання про фінансування ветеранських організацій. І сьогодні ми, постійно перебуваючи в ролі тих, що випрошують, згадуємо про той час із ностальгією. Герасимов, сам фронтовик, що проявив мужність і відвагу в боях з фашистами, знав справжню ціну подвигу людей старшого покоління, які кували Велику Перемогу на фронті й у тилу.
Мені завжди імпонували витримка Івана Олександровича, його вміння спокійно вислухати навіть те, що було неприємне. Одного разу під час чергової передвиборної кампанії він зустрічався з виборцями в Одесі. Група людей, які заявили, що представляють інтереси усіх ветеранів міста, сприйняла виступ Герасимова неадекватно, висловлювала на його адресу безпідставні обвинувачення. Він сказав спокійно, що подав програму не особисту, а цілого виборчого блоку, і усе почуте обов’язково буде обмірковано й враховано його керівництвом. А потім показав на годинник і сказав: «На нас чекають люди в Березівці, і ми не маємо права спізнюватися. Людей треба поважати».
Шанобливе ставлення до людей було основним кредо для Івана Олександровича. Коли він проводив семінари в Криму з керівниками обласних ветеранських організацій, а це люди похилого віку, то в першу половину дня планував лікування. А у другій половині – проходили заняття, ми обмінювалися досвідом роботи.
З особистих зустрічей і розмов з Іваном Олександровичем я зробив висновок, що головною визначальною рисою було вміння зважати на думку інших людей, внутрішнє прагнення виявитися корисним людям і бути товаришем у найблагороднішому розумінні цього слова, яке сьогодні, на жаль, старіє і змушує з гіркотою думати про те, як нам не вистачає таких людей, як Іван Олександрович Герасимов, – мудрих, принципових, людяних і добрих, відданих обов’язку, рідній землі. І як важливо нам, нині живим, використовувати багатющий досвід таких справжніх патріотів Вітчизни, яким був і залишається в пам’яті народній мужній фронтовиктанкіст Іван Олександрович Герасимов.
