Марії Кирилівні Мокряк 10 серпня виповнюється 100 років. На її життя, як і на життя більшості її однолітків, випало чимало випробувань.
Вона, старша донька в родині, де виховувалося шестеро дітей, пам’ятає, як двоє померли в голодні неврожайні роки. Як з дитинства доводилося допомагати батькам на полях колгоспу ім. Богдана Хмельницького (село Велика Врадієвка, тепер Миколаївська область). У 1941 році, коли від важкої роботи та хвороб вмирає мати, Марія Кирилівна бере на себе турботу про всю сім’ю. Брати Олексій та Микола йдуть на фронт. Одержавши поранення, вони все ж таки дійшли до Берліна.
Марії Кирилівні довелося попрацювати і на ритті окопів, і на млині, де їй діставалася уся найважча робота.
Коли в селі були румуни, людям доводилося цілими днями ховати дітей та старих до льохів. Окупанти заходили й забирали усе їстівне. І мами могли погодувати дітей лише вночі.
В середині війни жінка почала працювати у дитячому садку. Дітей, чиї батьки були на фронті, тоді зібрали в одному з будинків. І стала для них Марія Кирилівна і вихователькою, і кухаркою, і нянькою.
Одного разу з колони біженців хтось кинув під огорожу хлопцяінваліда. Діти почули його плач і принесли додому. І до приходу радянських військ Марія Кирилівна із сусідами ростила підкидька, якого назвали Іваном.
Після визволення краю Марія Кирилівна повернулася на роботу в колгосп, де трудилася до 1965 року. Тоді вона одержала II групу інвалідності, вийшла на пенсію, 5 років тому оселилася в селі Нерубайському Біляївського району.
– Наша бабуся – людина дуже скромна, – говорить її онук Сергій. – Багато років тому, коли їй треба було їхати на семінар до столиці, вона не поїхала, тому що взуття не було. Уявляєте, як люди бідно жили? Але при цьому намагалися допомагати один одному, чим могли.
Зараз із цим справді складніше. Наприклад, взимку сніг не розчищали, і до будинку не можна було підійти. Жінка похилого віку опинилася в сніжному полоні. Ніхто із представників місцевої влади не поцікавився, чи жива найстарша жителька села? Та й допомоги жодної не надавали.
Нерубайський сільський голова Василь Юрківський поскаржився, що люди відпрацювали усе життя десь в інших краях, а коли постарішали, діти перевозять їх на південь, починають вимагати турботи.
З одного боку, це так. Але з іншого, так мало людей, перед очима яких пройшло ціле століття, вони бачили, як перекроювався світ, змінювався державний лад. Вони – унікальні свідки часу, ними повинні пишатися односельці. Крім того, поруч зі 100річною людиною молодші починають сподіватися на довге життя, забувають про хворості та поганий настрій. Це такий цікавий психологічний феномен.
А поки що бабусі потрібні прості ходунки, щоб пересуватися будинком. Потрібний транспорт, щоб дістатися на комісію для підтвердження інвалідності. Та й увага людська не зашкодить.
Василь Людвігович розповів, що відвідали Марію Кирилівну і медсестра, і лікар. До ювілею почали прокладати асфальтову доріжку до її будинку. Це добре. Початок шанобливому та поважному ставленню до найстаршої жительки села покладено. Але головне, не забути про неї після ювілею…
