Я належу до післявоєнного покоління і про війну знаю з історії та сумних спогадів своєї матусі Беті Данилівни. Мій батько Марк Петрович і його брат Борис воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни від самого початку. Вся їхня рідня залишилася в окупації. З Грабового, коли родичів пограбували та вигнали з хати, вони разом із іншими євреями втекли до Лабушного. Але там місцеві поліцаї загнали їх у дерев’яний сарай, дали зброю своїм 1415річним дітям і наказали стріляти у беззахисних людей. А потім нещасних спалили.
Сім’я моєї мами жила у селі Рашків (Молдова), їх було п’ятеро сестер і два брати. Старшого брата забрали на фронт, меншому було 13. Мій дідусь Даниїл Юдкович Ройбурд був ковалем, шанованою в селі людиною. Але коли почалася Велика Вітчизняна війна, його сім’ю хотіли знищити. Тому вони змушені були тікати. Та дідусь відстав і лиха доля здогнала його – він знайшов свій вічний спочинок у Кодимському яру.
Моя мама з півторарічною дочкою, зі своєю мамою, братом і сестрами вдень ховалися в лісі, скиртах соломи, а вночі йшли далі, сподіваючися врятуватися. Настала зима 1942 року. У мами захворіла донечка, і втікачі попросилися до крайньої хати. Це було село неподалік від станції Борщі. Двері відкрила жінка, обдивилася всіх. На бабусі було зелене суконне пальто з бобриковим коміром, яке і приглянулось хазяйці. Жінка впустила їх до хати, а сама вийшла. Та незабаром забігла в хату її 12річна донька і закричала: «Тікайте, мама до поліції пішла». Всі вибігли, бабуся з молодшеньким заховалась у сараї в соломі, а мама, затуливши дитині ротик, стрибнула в туалет. Поліцаї знайшли бабусю з сином в сараї, повели їх до ставка, роздягли, вирубали ополонку і втопили, а пальто віддали хазяйці.
…На мою маму та її сестер чекало Балтське гетто, дорогою до якого померла її донечка. Після війни мама так і не змогла відшукати її могилку.
Мама часто згадувала Кодимський яр, що став останнім притулком для 623 чоловік (595 євреїв, 26 українців, 2 росіян), які прийняли мученицьку смерть. Трагедія сталася на заході сонця 30 серпня 1941 року. Це були перші жертви... Серед розстріляних – вчителі, інші представники інтелігенції, здебільшого молодь. Після першого розстрілу настало затишшя. Але 12 січня 1942 року Кодимський яр знову розтинали крики приречених. Сюди були зігнані і розстріляні всі євреї, старі, жінки, діти. А немовлят просто топтали чоботами поліцаї. Поспіхом засипана яма дихала ще дві доби. Тільки декому вдалось врятуватись. Вони вибрались з ями, скривавлені, обморожені, не розуміючи, що з ними відбувається, повзли подалі від того страшного місця. Так вони дісталися до села Івашкова. Селяни помили їх, змастили рани, хоча знали, що за допомогу євреям їм загрожувала смерть. Але вони не втратили людяності, співчуття. Слід особливо зазначити, що багато українців, ризикуючи своїм життям, ховали євреїв у своїх хатах, рятуючи від неминучої загибелі дітей, жінок і чоловіків. У сучасному Ізраїлі рятувальників називають «Праведниками світу» і вшановують цих людей.
Тим, хто врятувався з Кодимського яру, доля готувала нелегкі випробування Балтського і Чечельницького гетто, з життям за колючим дротом, зі страхом, голодом, смертю…
Символом Голокосту в Україні став розстріл понад 150 тисяч чоловік, більшість із яких були євреями, у Бабиному Яру (м. Київ). Лише за два дні – 29 та 30 вересня 1941 року – там розстріляли майже 34 тисячі євреїв. Загальну кількість загиблих українських євреїв можна оцінити в 1,8 мільйона осіб. Назагал Україна втратила близько 70% довоєнного єврейського населення.
В ці скорботні дні хочу нагадати і про єврейське кладовище у Кодимі, яке з’явилося разом із заснуванням міста. На жаль, це історичне місце забуте владою і простим людом. Воно дуже захаращене. Там постійно кояться акти вандалізму, наруги над пам’ятниками, а зі старих склепів беруть цеглу для будівель. Але ж там знайшли свій вічний спочинок шановані люди, котрі зробили немалий внесок у розвиток міста до війни і після… Та замість спокою і тиші на святому місці пасуться корови і шукають «поживу» любителі металобрухту.
Нас віддаляють 70 років від тієї трагічної дати. Квітує життя, зростають нові покоління. Але ми не маємо права забувати все те, що довелось пережити старшому поколінню. І не маємо права втрачати людське обличчя у будьякій ситуації.
