1950 рік видався аж занадто спекотним. Здавалося, від пекучого сонця немає порятунку, село як пустеля – кілька акацій на всю Тарасівку. Бувало таке, що і вночі люди стояли в черзі біля сільської криниці по воду.
Сім сімей переселенців приїхали того року з ІваноФранківщини у це невеличке село, в пустельний степ. Не за власним бажанням. В родині Дудки було шестеро дітей. Старша сестра жила в Коломиї, тож двох найменших залишили з нею – батьки хвилювалися, що вони не витримають дороги. А Євдокія з трьома братами поїхала на Одещину. Майже всі знайшли притулок в Іванівському районі.
Поступово налагоджувався побут і життя в чужих краях. Та часто згадували малу батьківщину, де залишилися численні родичі та друзі. Молодь швидко звикла до нових умов життя, а батьки з ностальгією співали пісні свого краю. Сумували люди за зеленими полонинами, стрімкими студеними річками. Особливо сумно ставало у великі релігійні свята. Та нічого було вдіяти. Згодом почали їздити одне до одного в гості – не за кордоном жили – всі українці і Україна – одна на всіх.
Родина з квартири перебралася у власний будинок. Життя Євдокії було таким, як у десятків її однолітків. Пішла вчитися в місцеву чотирирічку. До цих пір пам’ятає вимогливого вчителя Трохима Сухаренка, який навчав дітей премудрощам шкільної науки. Батьки працювали в колгоспі, отримували за тяжку працю мізерну зарплату. Щоб хоч трішки підтримати сім’ю, дівчина влаштувалася робітницею на фабрику «Ватин». Роботу легкою не назвеш, але нормований робочий день – це всетаки краще, ніж праця в полі чи на фермі.
Та з часом знову повернулася в село, бо потрібно було доглядати хвору матір. В Тарасівці в ті роки вирувало життя. Молоді було багато, і на танці до сільського клубу збиралися юнаки та дівчата з навколишніх сіл.
Одного літнього вечора прийшов сюди відпочити і Василь Борін. Був не з місцевих – приїхав в село на заробітки, пас худобу. Так і познайомилися, а через кілька місяців вже побралися.
Євдокія таки змушена була вийти працювати в поле, в ланку. Час від часу дівчат направляли на ферму доїти корів. Дисципліна була суворою, відмовитися не можна було. Якось захворіла донька, жінка не вийшла на роботу. Наступного дня додому приїхав бригадир разом з дільничним міліціонером з’ясовувати причину прогулу. Змушена була наймати підводу, щоб поїхати до лікарні в Іванівку і отримати довідку про хворобу дитини.
Робота в колгоспі була завжди. Як не в степу, то їхала на станцію розвантажувати вагони з добривами чи насінням, заправляла машини. І так щодня від сьомої ранку до сьомої вечора. Хоч як важко було, а діти завжди були доглянуті. Встигала в ясла відвести їх, зварити обід, подоїти корову. Чоловік порався по господарству.
І сьогодні подружжя не сидить без роботи. Доглядають худобу, обробляють чималий город. Євдокія Федорівна дає раду палісаднику з квітами. Вивчили дітей, у обох вища освіта, вдало склалося життя. Радіють досягненням онуків і завжди подумки повертаються до своєї малої батьківщини.
