Кожній місцевості властива особливість, що відіграє важливу роль у соціальному, економічному, культурному розвиткові краю. Вважаю, що не визнавати роль надзвичайного дива природи – озера Ялпуг, найбільшого природного нерукотворного озера України, – отже не бачити його краси, не вміти милуватися ландшафтом довкола нього. І всі, хто побував у нашому краї, зачаровані такою мудрою фантазією природи і Всевишнього та зберігають спогад про час, проведений на березі з вудкою або просто насолоджуючись ранковою тишею, перегуком птахів, різноманітністю всілякої водоплавної дичини. Та хіба можна забути, одного разу побачивши, чудову зграю білих лебедів, які часто чи то для свого відпочинку, чи то для окраси поважно пливуть гладінню озера.

Треба мати особливий талант, щоб передати все те, з чим ніколи не розстанешся, одного разу побачивши на озері.

За казковою ідилією проглядається й інше – те, що аж ніяк подеколи не узгоджується з логікою, особливо зараз, у час, коли людський геній навчив користуватися природою за допомогою таблиці Менделєєва, розщепленого атома, загальної інформатизації та інших досягнень науково­технічного процесу, але все це тьмяніє на тлі природи, доведеної до критичного стану діяльністю самої людини. Мабуть, озеро, передчуваючи таке до себе ставлення (безкінечні скидання сміття, знищення флори та фауни), почало опиратися, виставивши очеретяний заслін практично по всьому периметру берега, утворивши непрохідні місця. Усе більше замулюється дно, зменшується площа водної поверхні в тих місцях, де його, озера, сил уже не вистачає, заростають колись піщані береги.

Переповнені всячиною яри при сильному потоці дощової, талої води звільняються від сміття, пластикових пляшок, пакетів, і все це рине в озеро. Місто Болград – один із небагатьох не обладнаних каналізацією райцентрів – розташоване по суті на підвищеному березі Ялпуга. Протягом багатьох років, ще з радянських часів, не знаходиться у владних структур розуміння необхідності створення міської каналізації. А скільки дерев, підпалених і висушених, загинуло під натиском так званого культурного відпочинку, хоча навряд чи можна назвати деякі з практикованих видів відпочинку культурними в нинішньому столітті. Є такі відпочивальники, для яких ХХІ століття ще не настало, тут епоха давнього дикунства. То тут, то там пляшки скляні, розбиті, пластикові, викинуті пакети.

Не проявляється піклування про садіння дерев, які пам'ятає озеро, оточене у колишні часи вербами, тополями, великою кількістю диких абрикосів.

Хочеться вибачитися: «Ти пробач нам, любий Ялпуг!». Кажу про це і вибачаюся від усіх нині живих мешканців і від імені тих, хто зобов'язаний стежити, наглядати за санітарним, екологічним станом довкілля, за дотриманням чинного законодавства. У держави все­таки є служби, які повинні виконувати свої функціональні обов'язки, активно, а може і жорстко боротися зі сваволею, вносити пропозиції місцевим органам виконавчої влади та місцевого самоврядування.

А якщо цього не відбувається, то чому? Фахівець­еколог у районі відсутній, фахівець із використання землі тривалий час був виведений із підпорядкування району, та йому й чіпати особливо нікого не хотілося. Господарюючі суб'єкти, що діють на озері, в умовах договорів яких є зобов'язання щодо дотримання санітарного, екологічного ладу, також ревності не виказують, на заклики місцевої влади не відгукуються, не звітують про обсяги зариблення, вилову риби, раків. Та їх по­справжньому ніхто поки ще й не запитував.

Не викликає ентузіазму майбутнє реформування рибінспекції, наміри передати функції державного контролю громадським контролерам на місцях. Яке обґрунтування цьому, і хто його автор – поки що невідомо.

Силами тієї ж районної держадміністрації, при злидарській нині зарплаті її співробітників, цього року проведено численні рейди. Їх результати однотипні – кілометри сіток із живою та загиблою рибою. А цього року в період нересту браконьєри побили громадських інспекторів, у районній газеті про це була гучна публікація, а після – тиша, зокрема і з боку державних інспекторів. Очевидно, ситуація вийшла за межі звичайних незліченних штрафів, які легко відшкодовуються великою кількістю на нашому вільному ринку недорогих сіток і виловом за їх допомогою риби, раків.

Важливою складовою в житті озера є господарське використання його можливостей. Нині воно напуває своєю водою кілька сіл району і сам Болград, слугує місцем відпочинку. У посушливу погоду воно віддає свою живлющу вологу полям району, дає можливість жити у своїх водах розмаїттю риби, дичини, вести промисел із вилову риби, раків, проводити полювання. Усім цим знову ж таки користується людина, яка геть чисто забуває про правила поведінки при нересті риби, гніздуванні птахів. Нескінченні сітки різного калібру не дають змоги відтворити своє потомство карасеві, коропові, судакові, гарному «царкові», окуневі. У закинутих сітках чого тільки немає – від мальків ще не вирослих раків до великої та маленької риби, вужів та інших мешканців озера, які так і гинуть від рук недбалих і жорстоких рибалок.

Рівень води у Ялпугу поповнюється від безлічі струмків, дрібних річечок навколо озера, дощовою, талою водою і за рахунок дунайських повеневих вод. У цей природний процес знову ж втручається людина, спорудивши водоканал Дунай – Ялпуг – Молдова (нині цілком замулений) і рукотворну дамбу з боку Дунаю, які можна відкривати або закривати за рішенням «басейнової комісії», але чим комісія при цьому керується – збагнути неможливо. Цього року рівень води впав до такої критичної позначки, коли не те що купатися, відпочивати, але й здійснювати забір води для потреб населення і підприємств стало неможливо. Невже складно передбачити, скласти прогноз рівня води і відрегулювати таке питання? Заклопотаність жителів району звучала неодноразово на надзвичайних сесіях райради, у звертаннях до вищих інстанцій тощо. А якщо майбутня зима буде суворою, то забір і подавання місту води через промерзання будуть досить і досить проблематичні.

Придунайські райони, включаючи і Болградський, завжди славилися великою кількістю риби і рибопродукції. Нині відчувається її дефіцит. Рекомендована медициною норма споживання риби і рибопродуктів – 12 кг на рік на людину, в Україні – 0,8 кг. А скільки в районі – невідомо, хоча в минулі роки можна було порахувати, який обсяг вилову та продажу риби.

На жаль, позаростали очеретом колись потужні розплідники, зник із прилавків озерний рак, яким у 70­ті роки торгували підприємства громадського харчування.

Дуже сподіваюся, що, прочитавши цю статтю, переймуться турботою про озеро Ялпуг, його проблеми всі ті, від кого залежить його доля, – від рядового жителя і до посадовців у районі, області.