Усім добре відомий звичайний віник, яким чи не кожна господиня підмітає в сільській хаті або міській квартирі. Та не кожен знає, скільки праці вкладається в цей простий на вигляд предмет домашнього вжитку. Розповісти про це можуть жителі більшості населених пунктів Савранського і деяких сіл сусідніх районів.
Ось уже більш як півстоліття віниковий промисел є джерелом добробуту багатьох родин району. Вважається, що найбільшою популярністю він користується серед мешканців села Осички. В Осичківській сільраді нам порадили звернутися до одного з найшанованіших сільчан – Григорія Івановича Дужія. Він люб’язно погодився на розмову.
– У нашій окрузі сорго вперше з’явилося десь у 50х роках минулого століття в селі Чемерпіль, що на Кіровоградщині, – розпочав свою оповідь Іван Григорович. – Звідти перейняли цей промисел жителі Вільшанки.
Буквально за кілька років просо, як називають цю сільгоспкультуру сільчани району, заполонило городи в більшості сіл. Працелюбних мешканців не лякала важкість його вирощування. Приваблювала ж можливість вагомо додати до свого сімейного бюджету, оскільки попит на віники тоді, та й у наступні кілька десятиліть, був дуже високий. Займаючись у своїх домашніх господарствах віничним промислом, селяни отримували гроші, які не можна було заробити у колгоспі. Завдяки цьому люди споруджували добротні будинки, купували автомобілі, справляли гучні весілля.
На думку співрозмовника, вирощувати цю культуру на площі, меншій ніж 10 соток, – нерентабельно.
– Зараз, коли роки вже даються взнаки, ми з дружиною сіємо просо на площі 0,150,20 гектара. А в молодості плантації були понад 50 соток (мати у користуванні більшу кількість землі тоді не було можливості). Сьогодні є деякі господарі, особливо ті, що мають у власності трактор та причіпний інвентар до нього, засівають просом по кілька гектарів, – розповідає віничних справ майстер.
Трудомісткість вирощування сорго, виготовлення віників та їх продажу полягає в тому, що цією справою потрібно займатися цілий рік. Підготувати грунт, посіяти, вчасно обробити…
– Шістдесят років тому сіяли сорго врозсип (дехто робить так і зараз). Нині, залежно від розмірів посівних площ, використовуються ручні, кінні та тракторні сівалки. Ми з дружиною сіємо ручною сівалкою, – розкриває секрети справи Григорій Іванович.
У серпні – вересні сорго дозріває. Десь до середини 80х років стебла жали серпами. Потім наловчилися косити косами. Зараз переважно застосовують тракторні косарки. Опісля скошені стебла необхідно порівняти волоток до волотка і обрубати на довжину, трохи більшу за майбутній віник. Верхівки очищають вручну від листя. Потім обмолочують зерно. Колись цю процедуру виконували, протягуючи волоток між дужкою і вінцем відра або б’ючи його об камінь. Пізніше працю полегшили електромолотарки.
І тільки після цього починається безпосередньо виготовлення віників. Спочатку в’яжуться заготовки. Раніше це були перепльоти, які в’язали мотузяним шпагатом. Тепер – пучки, які скручуються переважно або лозинкою (розрізана повздовж лоза молодої верби), або тонким ізольованим дротом. З трьох пучків в’яжеться віник, ручку якого скручують найчастіше лозинкою. І пучки, і ручки виготовляють за допомогою спеціального пристрою або станка, основною функцією яких є якнайщільніше стягнути стебла сорго одне до одного.
– Щоб зв’язати віник, треба мати чималу фізичну силу і здоров’я, – веде далі Григорій Іванович. – На жаль, я цього робити вже не можу. Тому наймаю тих, кому це під силу. Серед сільчан є майстри, з рук яких виходять справжні шедеври.
І останній етап – реалізація виготовленої продукції. За радянських часів сільчани кооперувалися по декілька чоловік і наймали великі вантажівки, які доставляли віники на місця збуту. Здебільшого це були великі промислові міста Росії, Білорусі, інших союзних республік. Самі діставалися туди поїздом і продавали свою продукцію на ринках. Також віники приймали заготівельні контори споживчих товариств.
Нині реалізація здійснюється через посередників, які диктують свою ціну. До того ж останнім часом попит на віники дещо впав. Проте цей товар швидко не псується, тому є можливість почекати, доки ціна стане прийнятною. Якщо ж гроші потрібні вкрай, то можна продати невелику партію віників і за нижчою ціною.
Тож віниковий промисел і нині для багатьох родин є вагомим джерелом наповнення сімейного бюджету, а тому він, як і півстоліття тому, не втрачає своєї популярності. А таких майстрів, як Григорій Іванович, у селах району є чимало, і передають вони свій досвід дітям та онукам. Тому не меншає кількість площ, засіяних цією культурою, а віничних справ майстрів у районі більшає.
