Квітни, мово наша рідна

Віктор Дзюба

СЛОВО ПРО МОВУ

Рідна моя мово – материнське слово!

Буду пам’ятати я завжди про те,

Як навчала мати слово шанувати

І не оскверняти, бо воно святе.

Рідна моя мово – пісне колискова

Про усе казкове на своїй землі,

Ніжнопелюсткова мова світанкова,

На якій співають птахи і джмелі.

Рідна моя мово – мово не святкова,

Треба нам народу мову повертать…

Не було умови для вживання мови,

Та були умови мову пам’ятать.

Рідна моя мово, ні, не випадково

Я прийшов додому із чужих доріг.

Як було не жито, що не пережито,

Але рідне слово я в душі зберіг.

Рідна моя мово – слово веселкове,

Ти зі мною знову в щасті і в біді.

Рідна моя мово, маминому слову

Я вклонюсь, як хлібу і святій воді.

Пригадайте, діти, де і хто ви

І прийдіть додому назавжди,

Щоб напитись маминої мови –

Чистої джерельної води.

Григорій Зленко

Тарас Шевченко

Ну, що йому Одеса?! Тільки звук,

Таке собі безконтурне видіння

У нескінченнім, наче сон, нидінні,

Яке сплелося з гіркоти і мук.

А серце враз прискорює свій стук,

Коли Одеси вчується подзвіння

І Рєпніних – хай невиразні – тіні

Прийдуть до віч із тіняви розпук.

І цей добра й любові віщий знак

Озорить враз пустельний Мангишлак,

Додасть йому і сили, і терпіння.

Укупі з ним на Каспій прилетить

І вуст його торкнеться – хоч на мить –

Вишневий вітер

з пахощами ріні.

Іван Франко

Чоло підвівши зболено­руде,

Де мисль нуртує в борознах глибоких,

Він по Одесі неквапливо йде,

Притримуючи хвору руку збоку.

Такий собі: слабенький, невисокий,

Хоча уже уславлений де­де,

Він геть не схожий ані на пророка,

Ні на стратега, що війну веде.

Він – літерат. Він – вічний гранослов.

Прикутий до пера, померти з ним готов

І знов постати в світі чистим зелом.

До переможних кличів він не звик,

Під нескінченний знавіснілий крик

Облуди й зла довбе похмуру скелю.

Наталія Палашевська

Доля

Не давайте мені

почуватися зовсім слабкою.

Я – сильніша, ніж є,

Коли мислю

шаленим верлібром.

Дивовижне творіння –

жіноча розхристана доля.

Я і справді дивуюсь,

що крила живі за спиною.

Ти клейменна гріхом

І спасенна святою любов’ю,

В материнства священнеє коло

Щасливо прийнята.

Ти мудріша від горя і зрад,

І самотності пастки,

І тому так цінуєш дарунок –

Коханого погляд.

І тому так багато –

Миттєве,

як блискавка, щастя.

Пісенний дебют

Володимира Сидоровича Бондаренка ми знаємо як гумориста, друкувався в кількох збірниках «Ярмарок сміху». Та, виявляється, він пише й лірику, співпрацює з одеськими композиторами.

Цього разу Володимир Бондаренко працював з відомим композитором Миколою Польовим. Вони створили пісню «Козацька доля». Хай щастить їй!Як збирались боронити

Козаки свій рідний край,

У садах цвіла калина,

Й соловейка слухав гай.

Чути оклик отамана:

«Хлопці, коні запрягай!

І в далеку путь­дорогу,

В путь звитяжну вирушай».

Молодий козак завзятий

Поспішає у похід.

Проводжа дівчина й плаче.

Мати хрестить мовчки вслід.

Мчить кіннота в чистім полі,

Аж іскриться ковила,

Б’ються мужньо козаченьки.

Слава, честь їм і хвала!

Шабля й кінь – козацька доля.

Доля славних вибира,

То ж козак в бою ніколи,

Кажуть, двічі не вмира.

Геннадій Щіпківський

* * *

Зарясніло небо на Покрову,

Як в городі гарбузів­зірок.

Залудило місячну підкову

І студити кинуло в ставок.

Запашіли і побігли хвилі

Лоскотати голі береги…

В позолоті грабчуки на схилі:

Рудоброва осінь навкруги.

Володимир Гаранін

Дамо й перцю

(Притча)

Мамай зварив пахучий борщ,

Під дубом розмістився,

Наповнив чарку та нараз

Візир старий з’явився.

– Як пахне борщ, козаче, твій, –

Аж ніздрі він лоскоче!

– Сідай. Борщем цим поділюсь

З тобою я охоче.

Візир прицмокнув язиком:

– Смачненький борщ, Мамаю!

Лише скажи: чом перцю в нім

Червоного немає?

– Це не біда. Якщо колись

Зійдемося на герці –

Тоді, їй­богу, від душі

Дамо, візирю, й перцю!

«Вузлики на пам'ять…»

Микола Палієнко – до­сить відомий письменник. Він автор бага­тьох чудових поетичних книжок, що побачили світ у радянський час: «Лукашева сопілка», «Щедриця», «Зелені космодроми», «Тяжіння поля», «Заповідаю до­лю». Пізніше він захо­пився вивченням життєпису нашого Кобзаря і опоетизував окремі штрихи його біографії у книжках «Зоря Шевченка», «Послання Чернечої гори», «Маленька книжечка Тарасика», «Свята пора Кобзаря». Про трагічну долю рідного народу у роки Голодомору повідав Микола Палієнко у збірці «П’ять колосків із голоду».

«І дієсловом любиш теж» – нова книжка лауреата літературних премій ім. Павла Тичини, ім. Степана Олійника, Всеукраїнського конкурсу на кращий твір про материнську мову, ім. Макара Посмітного, «Твої імена, Одесо», «Українська мова – мова єднання». Щойно віддруковану книжку в одеському видавництві «Друкарський дім» складають вірші останнього десятиріччя. Скомпонована книжка із трьох розділів.

У багатьох любителів поетичного слова з часом виробляється звичка починати читати вірші з середини збірки або з кінця. От і у мене така звичка.

Цикл «З дитинства». Щиро скажу, читати його без душевного трепету не можна. Згадуєш розповіді сільських трударів, які пережили колективізацію, голод, війну, знову голод, відбудову. У селах не було чим опалювати печі. Колгоспники змушені були красти солому у своєму ж господарстві. Дорослі посилали до скирт дітей­підлітків.

В ті часи жорстоко правив Сталін,

Тюрмами забитий був Сибір.

Про життя щасливе ми гадали…

За сестрою я до скирти брів.

У ту зиму нас не упіймали,

Хоч погрітись трохи було чим…

Всі мого дитинства кримінали:

В’язки з поля – попелом в печі.

Одним із найкращих віршів цього циклу мені здається «Гриземо, голодні, глей». Поет видобув зі своєї пам’яті, здавалося б, незначну подробицю, щоб наприкінці вірша зробити вагоме узагальнення «Ми на вишнях – вічні!».

Автор упродовж усієї збірки підкладає читачеві «вузлики на пам'ять». Серед таких «вузликів» і «палієнківський» річковий поріг на Південному Бузі, який згадував у своїй «Історії» Дмитро Яворницький, і перебування Івана Франка в Одесі, і рядки присвячені Павлові Тичині, і «Буквар Тараса Шевченка».

Цього року, до речі, ювілей видання. «Букварь южнорусский», як було позначено на титулі, вийшов 150 років тому. Посібник призначався для навчання грамоти дорослих українською мовою у недільних школах. Навчальний матеріал «Букваря южнорусского» був перейнятий демократичними й гуманістичними ідеями – ворожістю до соціальної нерівності, до індивідуалізму та гноблення особистості.

Микола Палієнко з непідробним пієтетом ставиться до Тараса Шевченка:

Розпашіли в Моринцях калини,

Спалиш очі – тільки подивись.

Перед ними стану на коліна:

Тут Тарас Шевченко народивсь.

У іншому вірші він зізнається: «Я пішов із Шевченком до школи…»

Та найвище від усіх стоїть для поета українська жінка. Їй, невтомній трудівниці, присвячені у книжці найвишуканіші рядки. «Буряковий рядок матері», «Українська жінка», «Моя мати читати не вміла», «Балада про Ликеру», «Слова бабусі…»

І оцінку своєї праці над віршованим рядком поет дає з позиції роботи у полі:

Та чи рядок уродиться, як твій, ­

У нас бурти повніли буряками…

Для мене з гонів буде він світить

Твоїми, мамо, рівняний руками.

Ці муки роботи над словом, творчі сумніви зрозумілі читачеві.

Валерій Трохліб,«Одеські вісті»